Приобрети журнал - получи консультацию экспертов
№1-2(36-37)(2015)
Голова Верховного суду України Ярослав Романюк втілює у собі мрію ледь не кожного сучасного українського високопосадовця: він не лише втриматися на своїй посаді після перемоги Майдану, а й зумів зберегти чистою свою репутацію, як головного судді країни. Романюк очолив ВСУ ще у 2013 році – у період піку могутності президента Януковича, зараз же він відстоює право суддів на справедливу люстрацію та вимагає повернення Верховному суду його колишніх повноважень.
Чому неможливо оновити усю судову систему України, як вітчизняні люстратори ігнорують світовий досвід з цього питання, хто відповідальний за фактичний саботаж очищення судової влади та чому Україні необхідно повернутися до трирівневої моделі судової системи? Ці та інші важливі аспекти вітчизняного судочинства Ярослав Романюк погодився обговорити з «Незалежним АУДИТОРОМ».
Розмовляв: Сергій Шевчук
Ярославе Михайловичу, на посаді Голови Верховного суду Ви перебуваєте з травня 2013 року — за цей час у нашій країні повністю змінилася не лише влада, а й ставлення суспільства до роботи суддів, що, очевидно, стосується і ВСУ. Чи помітили Ви певні якісні зміни у судовій системі України?
Безумовно, я погоджуюсь, що довгоочікувані зміни, зокрема і в судовій системі, наразі не є такими очевидними та відчутними, як того чекав український народ. І насамперед хочу наголосити на тому, що судді є звичайними громадянами нашої держави, вони не живуть у соціальному вакуумі та також переймаються усіма процесами, які сьогодні відбуваються в Україні, аналізуючи їх спрямованість і причини. Ми розуміємо, що люди незадоволені роботою судів, що вони прагнуть покарання для суддів, які були причетні до затримань та ув’язнень учасників громадянського протистояння на Майдані.
Ще у квітні 2014 року Верховна Рада прийняла закон про відновлення довіри до судової влади в Україні, згідно з яким було передбачено, що дії цих суддів будуть ретельно перевірені спеціально створеною для цієї мети комісією. Цей же закон припинив повноваження членів Вищої кваліфікаційної комісії та Вищої ради юстиції – вони відповідальні за добір кадрів на судову роботу, притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, відсторонення тих суддів, які чинили злочини у ході своєї професійної діяльності, а також за звільнення суддів з будь-яких підстав. За логікою законодавців саме ці два органи були своєрідними стовпами режиму, які у свій час сприяли узурпації влади в країні.
Тоді було створено Тимчасову комісію при ВРЮ з перевірки суддів, яка мала розслідувати факти порушення суддівської присяги під час засудження активістів Євромайдану. Чим закінчилася робота цієї комісії? Чи було виявлено якісь порушення та покарано винних?
При створенні Тимчасової спеціальної комісії законодавець керувався конституційним принципом поділу влади – членами комісії мали стати представники всіх трьох гілок влади. Закон набув чинності 11 квітня, і вже 25 квітня ми, як Верховний суд, свою квоту в 5 осіб заповнили. Пізніше урядовий уповноважений з питань антикорупційної політики Тетяна Чорновіл представила ще чотирьох членів – всього було 9 осіб, що є мінімальним кворумом для початку роботи комісії. Проте до сьогодні Верховна Рада не лише не призначила своїх представників до комісії, а й навіть не намагалася це зробити!
Восени минулого року один із членів комісії – Юрій Маркович Кармазін – за станом здоров’я був змушений залишити цю посаду, що паралізувало роботу органу. Відтоді у ТСК елементарно немає достатнього кворуму для роботи, а це важливо, бо суспільство просто не бачить результатів оцінки діяльності суддів в період Майдану, не бачить, що судова система самоочищується.
У ході роботи комісія отримувала численні скарги від громадян – за останніми даними станом на грудень минулого року таких скарг надійшло 1587. Однак у багатьох випадках вони не стосувалися напряму діяльності органу, оскільки основне його завдання полягало в розслідуванні ролі суддів під час подій Майдану. Тому 841 заяву ТСК повернула. У 172 випадках ТСК розпочала перевірки дій суддів. І ми вже маємо перші результати цих перевірок – було представлено до звільнення 8 суддів, стосовно ще 2 суддів ТСК направила матеріали до Вищої кваліфікаційної комісії суддів, бо вбачає у їх діях дисциплінарний проступок, але не порушення присяги. У 1 випадку комісія визнала, що суддя порушень закону не допустив.
Все це надзвичайно важливо у світлі відновлення громадянської довіри до судової влади, однак на сьогодні комісія не працює. І вона не працюватиме, доки в цю ситуацію не втрутиться Верховна Рада. Відсутність уваги до ТСК була проблемою парламенту ще попереднього скликання. Тому як тільки був обраний новий склад парламенту, я своїм листом попросив новообраного спікера Володимира Гройсмана звернути на це увагу. І ось зараз у ЗМІ з’явилася інформація, що голова ВР поставив завдання перед профільним комітетом розглянути це питання, і що воно з’явиться в порядку денному парламенту .
Аналогічна ситуація склалася і з Вищою кваліфікаційною комісією суддів – суддівський корпус делегував своїх 6-х представників у склад цього органу, проте інші не поспішали й до середини листопада минулого року ми чекали, поки для ВККС набереться необхідний для її роботи мінімум – 8 членів. Що вже говорити про Вищу раду юстиції, у якій згідно з Конституцією має працювати 20 членів. Знову ж таки, не від суддів залежить можливість роботи цього органу. Судді делегували своїх представників у ВРЮ, але їх там всього троє з 20.
Ви вважаєте, що наразі немає підстав стверджувати, що судді блокують люстраційні процеси в державі та уникають перевірки? Чому Верховна Рада не займається цими питаннями?
Зрозумійте, ми хочемо, щоб суспільство побачило наше прагнення до самоочищення, відчуло, що наша спільна мета – позбутися людей, які ганьблять професію судді, які дали можливість політичній владі використати себе у якості знаряддя, спрямованого на боротьбу проти опозиції. Суспільство вимагає дати цьому оцінку, але зараз у нас просто немає такої можливості.
Ми можемо знайти недостойного суддю, який, можливо, й сам розуміє свою провину і хоче звільнитися. Але для цього необхідно, щоб відповідне подання до Верховної Ради зробила Вища рада юстиції, яка на сьогоднішній день просто не працює.
Крім того, вже рік, як у Верховній Раді знаходяться 7 нерозглянутих подань ще старого складу Вищої ради юстиції на звільнення суддів за порушення присяги. Більше року на своїх посадах перебували судді, які досягли 65 років. Вони не можуть відправляти правосуддя, це конституційна заборона. Їх треба було звільнити в найкоротший строк. Але звільнити суддю може тільки парламент, а депутати чомусь цього не робили. Чому? Невідомо.
А зараз суддя може стати жертвою політичного тиску? Чи є у влади можливість використовувати судову гілку у своїх інтересах?
Така можливість була завжди, є і зараз, тому що наше законодавство містить у собі відповідні механізми. У нас виконавча влада формує бюджет судової так, як вважає за потрібне, усі кадрові питання в суддівському корпусі вирішують політичні органи: суддів на перший строк призначає Президент, безстроково – парламент. Звільняють суддів також вони. І хоча це суперечить європейським стандартам, нам (тим хто тримає курс на європейську інтеграцію і так прагне стати членом європейської спільноти) за всі 23 роки незалежності України не вистачило політичної волі, щоб відійти від цих механізмів. Те, наскільки згубною ця ситуація є насамперед для суспільства, показали події листопада 2013 – лютого 2014 років. Зрозуміло, що при розгляді справ учасників Майдану про корупцію в судах не йшлося. Деякі судді тоді дозволили втягнути себе в політичне протистояння, а чинна влада їх використала для розправи з політичними опонентами. Політики використали механізми тиску на суддів, продемонструвавши, що в нашій державі можливий політичний вплив на суди.
Чи щось змінилося з того часу? Ні, оскільки для цього необхідно внести зміни до Конституції. Тому сподіваюся, що при підготовці конституційних змін такі моменти будуть обов’язково ураховані. Але насторожує інше. Ви знаєте, що зараз на розгляді в парламенті перебувають два законопроекти щодо судоустрою та статусу суддів – один від групи депутатів «Самопомочі», другий – від президентської адміністрації. Під гаслами проведення реформ, утвердивши в суспільстві думку, що цей процес гальмують непрофесійні, корумповані судді, обидва законопроекти пропонують радикальні кроки – звільнити всіх суддів чи провести їх тотальну переатестацію. Багатьох такі пропозиції змушують замислитися: а чи не є це, так би мовити, «оновлення судової влади» спробою посилення політичного впливу – прибрати частину «нелояльних» суддів і добрати на судову роботу інших, «лояльніших»? Я не хочу і не можу стверджувати, що нинішня влада буде цим користуватися. Однак відповідні механізми існують і їх не лише не поспішають ліквідовувати, але й пропонують нові.
Ми дуже часто говоримо про європейські стандарти функціонування судових систем. Тож давайте їм слідувати, коли ми так прагнемо бути розвинутою європейською державою. А ці стандарти вимагають не тільки фактичної незалежності судді при розгляді якоїсь конкретної справи. Ці стандарти говорять, що пересічні громадяни повинні вірити: суд взагалі, цілковито незалежний і не існує навіть мінімальної можливості стороннього впливу на суддів.
А що у нас? Оскільки суддів призначають і звільняють Президент та парламент, то в пересічного громадянина цілком логічно складається враження про залежність суддів від цих політичних органів, адже вони фактично вирішують їх долю. Особливо це стосується справ за участі політиків чи з політичним підтекстом – виборчих, або як зараз, у процесі люстрації. Та навіть такі формальні речі, як складення суддями присяги за участі Президента, впевнюють людей у залежності суддів від Глави держави.
Тобто все це результат відсутності реальної координації між гілками влади? Якою мірою люстрація взагалі стосується суддів, та як на них поширюється закон про очищення влади? Як саме працюватиме механізм люстрації суддів на практиці?
Все почалося знову ж таки з закону про відновлення довіри до судової влади, який передбачав звільнення усіх без винятку голів судів та призначення судовим колективом нових. Ось зараз нам дорікають, що судова система знаходиться в законсервованому стані, що нічого в ній не змінюється, що судді живуть у своєму замкнутому корпоративному світі, тому треба звільнити всіх. Як аргумент такої думки наводиться статистика щодо обрання в 90 % судів тих самих голів, що працювали за минулої влади.
Власне не в 90 %, а в 76 %. Але справа тут навіть не в цифрах – це не так важливо. Звинувачуючи судову систему в законсервованості, ніхто не назвав імен та прізвищ голів судів, до яких є претензії. Насправді ж колективи судів обрали головами своїх найдосвідченіших колег, професіоналів, гарних адміністраторів і авторитетів не лише в суддівських колективах, а й серед населення адміністративних одиниць юрисдикції того чи іншого суду.
Я не вважаю це свідченням того, що судова система законсервована і ми живемо у своєму світі, маючи на меті тільки одне – брати хабарі. Це не так, зміни в судовій системі вже відбуваються, а те, що вони не настільки очевидні, як хотілося б, то це залежить не лише від нас, а й від інших гілок влади.
Про те, що Верховна Рада не виявляла інтересу до формування органів, які вона ж і створила своїми законами, я вже говорив. Питання виникає також і до Президента. Наведу лише такий приклад: на сьогодні 311 осіб уперше призначені на посаду судді; згідно з законом, щоб працювати – здійснювати правосуддя, вони повинні принести присягу в присутності Президента України. І вже рік Президент не знаходить у своєму графіку часу для того, щоб провести відповідну церемонію. То хіба судді в цьому винні?
Що стосується люстрації в суддівському корпусі, то закон про очищення влади поширюється в основному на тих суддів, які постановляли процесуальні рішення щодо учасників громадянського протистояння та осіб, яких у лютому минулого року Верховна Рада окремим законом амністувала як політичних в’язнів. Власне кажучи, це ті ж самі судді, на яких поширюється дія раніше прийнятого закону про відновлення довіри до судової влади. Тобто мета у двох законів фактично одна. Але якщо цей закон передбачає, що дії судді повинні бути перевірені ТСК на предмет порушення присяги, то за пізнішим законом про очищення влади суддя підлягає звільненню тільки тому, що він прийняв певне рішення. Думаю, що так сталося не в останню чергу тому, що закон про відновлення довіри до судової влади не спрацював ефективно, адже ТСК попрацювала з наявністю кворуму лише кілька місяців. Якби цей закон виконувався належним чином, то суспільство уже побачило б результати і не було б потреби в законі про очищення влади дублювати положення попереднього закону.
Однак немає сенсу говорити про те, що для українського судочинства не характерна фундаментальна корупція. Як, на Ваше переконання, в сьогоднішніх умовах можна ефективно боротися з корупцією в українських судах? Крім того, як підвищити довіру українців до суддів?
Давайте поглянемо на статистику. В Україні працює близько 9 тис. суддів, з них у 2014 році 13 було відсторонено від виконання обов’язків зі здійснення правосуддя через правопорушення, пов’язані з корупцією. Багато це чи мало? На мою думку, багато, тому що навіть один випадок корупції має бути сигналом для всього суспільства, справжнім ЧП для судової системи. Такого взагалі бути не повинно. Але це ще не означає, що необхідно звільняти всіх суддів підряд. Корупція в судах, на жаль, є, як і в інших державних органах. Боротися з цим треба нещадно. І жорстким покаранням, і превентивними методами. Тобто ми повинні усунути причини корупційних проявів.
Насамперед, на мою думку, йдеться про створення механізмів, які забезпечать існування в державі єдиної судової практики. Якщо судова практика – стала й прогнозована, відома широкому загалу правників, то суддя, якби й хотів, не буде відходити від практики задля власної вигоди. Побоїться, адже це стане відомо одразу. Зараз таких механізмів недостатньо.
Друге. Покарання судді за будь-який дисциплінарний проступок, а не тільки корупційне діяння, повинне бути невідворотним і швидким. Щодня в Україні ухвалюються тисячі рішень і скаржитися на суддю може будь-хто. Але увесь потік скарг на дії суддів місцевих та апеляційних судів розглядає одна Вища кваліфікаційна комісія суддів. Чи спроможний єдиний у державі орган оперативно та без шкоди для якості розглядати весь масив скарг? Очевидно, що це практично неможливо. Коли Рада з питань судової реформи працювала над законопроектом про судоустрій і статус суддів, ми пропонували створити мережу регіональних комісій для попереднього розгляду скарг на дії суддів. У склад цих комісій крім суддів могли б увійти представники громадськості – знані правники, адвокати. Комісії «на місцях» – ближчі до людей і до суддів, краще знали би ситуацію в тому чи іншому суді та регіоні, й зрозуміло, що ці комісії скарги розглядали б у рази оперативніше. Вища кваліфікаційна комісія суддів у такому випадку могла б стати органом, який розглядає вже порушені проти суддів дисциплінарні справи, формуючи таким чином єдину дисциплінарну практику. Проте такі наші пропозиції чомусь не були підтримані. Чи не тому, що в такому разі процеси притягнення суддів до відповідальності будуть менш політично контрольовані, а це політикам не вигідно?
Третє. Зараз система добору суддівських кадрів досить громіздка, тривала в часі, проте зосереджена більшою мірою на перевірці знань і кваліфікації майбутніх суддів. Натомість як юридично грамотний суддя буде використовувати свої знання – невідомо. Тому особисті, моральні якості майбутнього судді повинні вийти на перший план.
Крім того, надзвичайно важливим у викоріненні корупційних проявів у судовій системі є максимальна відкритість і прозорість діяльності судів. Корупції просто немає місця там, де процеси відкриті та зрозумілі будь-якій людині, навіть не юристу.
Проте й зараз судова система України щороку розглядає близько 4 млн справ, з них оскаржуються 15–17 %. При цьому з оскаржених рішень лише близько 5–7 % визнаються судами вищого рівня незаконними та скасовуються. По-перше, якщо вже ми маємо стільки звернень, це значить, що люди йдуть до суду, сподіваючись отримати справедливе і законне судочинство. Це свідчення певної довіри, яка є у суспільства до судів. По-друге, це означає, що загальна кількість судових помилок не така вже й велика.
Ви можете заперечити, що зараз дуже багато звернень з України надходить до Європейського суду з прав людини. І я з цим погоджуюсь, таких звернень дійсно немало – лише минулого року їх було близько 13,5 тисяч. Але при цьому чомусь ніхто не згадує, що в половині випадків Європейський суд відмовив у прийнятті цих заяв до розгляду, вирішивши, що українські суди вчинили правильно і потреби втручатися зі свого боку європейським судочинцям немає. Інша половина справ – це насамперед невиконання судових рішень, що є сферою повноважень виконавчої гілки влади, але аж ніяк не судової. Державна виконавча служба підпорядкована Міністерству юстиції, не судам. Також багато рішень пов’язано з неналежними умовами утримання в’язнів у місцях позбавлення волі. Знову ж таки, винні тут точно не суди.
Звалити все на судочинство легко, але треба навести порядок і в інших сферах життєдіяльності країни.
Розкажіть про Ваше бачення цілей та завдань люстрації в Україні? Чому цей процес у нашій державі проходить не так швидко, як хотілося б?
Зрозуміло, що Україна – далеко не перша держава, яка зазнає таких болючих процедур, як люстрація. Після розпаду соцтабору, подібні речі відбувалися в Польщі, Чехії, Македонії, Словаччині, Литві, Латвії, Румунії, але найбільш досконалою формою люстрації вважається німецький варіант, що був реалізований після об’єднання країни. У Німеччині тоді основним елементом люстраційної перевірки було виявлення співпраці чиновників зі Штазі (прим. ред. – Stasi – Міністерство державної безпеки у НДР). Однак ключовим моментом був не сам факт співпраці, а її добровільність – якщо людина працювала під тиском, це враховувалося.
Важливо розуміти, що метою люстрації є аж ніяк не покарання за минулі діяння (це сфера дії вже кримінального законодавства), куди важливіше запобігти повторенню подібних злочинів у майбутньому. Тобто мова йде про відсторонення від управління державними справами тих осіб, стосовно яких є серйозні підозри, що вони можуть надалі порушувати права громадян.
У той же час, як відомо, Україна є членом Ради Європи. Так от, ще в 1996 році парламентська асамблея РЄ ухвалила вказівки (не рекомендації, а саме вказівки!) державам-членам, у тому числі й Україні, щодо проведення люстраційних процедур. І що цікаво, коли в Україні почалося активне обговорення люстраційних законів, ми не знайшли жодного офіційного україномовного перекладу цих документів. Тобто ми вдаємося до такої соціально-важливої процедури, як люстрація, заявляємо про своє прагнення стати цивілізованою європейською державою, і при цьому взагалі не звертаємо уваги на вказівки з боку європейських колег, які, безсумнівно, мають у цій справі значно більше досвіду, ніж ми.
На сьогодні також напрацьовано значний пласт усталеної практики Європейського суду з прав людини щодо люстраційних процесів, адже ЄСПЛ неодноразово розглядав справи, пов’язані з відповідним законодавством інших країн. Нам не треба було щось вигадувати та діяти на власний страх і ризик. Ми не першопрохідці в такій важливій справі як люстрація державної влади. Треба лишень мати бажання вивчити досвід, який уже є.
Проте виявилося, що в нашій країні нікого не цікавить як правильно проводити люстрацію, за якими стандартами, до чого вона має зводитися. Ми, тобто Верховний суд, своїми силами переклали ці та деякі інші документи українською мовою (зокрема висновки Венеціанської комісії щодо люстрації в Македонії та Албанії) і розмістили їх на своєму веб-сайті, щоб будь-яка людина, яка цікавиться люстраційними процесами, могла почитати. Я не знаю, чим керувалися наші люстратори, коли розробляли свої закони, адже всі ці документи були явно проігноровані.
А їхні вимоги доволі прості, я можу прямо це процитувати. Перше. Люстраційну перевірку проводить спеціальна люстраційна комісія, яка має складатися з видатних громадян своєї країни. Вносити кандидатури щодо членів цієї комісії має глава держави, а затверджувати її склад – парламент. Натомість у нас люстраційну перевірку проводять шість установ: Державна фіскальна служба, Міністерство внутрішніх справ, Генпрокуратура, Державна судова адміністрація, Служба безпеки та Міністерство юстиції. Хто саме проводить цю перевірку, що це за видатні громадяни нашої держави, які працюють у цих відомствах, чи є вони моральними авторитетами для української нації – я не знаю. І ніхто не знає.
Друге. Керівні вказівки ПАРЄ говорять, що люстрацію потрібно застосовувати лише до тих посад і посадовців, які визначають державну політику, та приймають серйозні державні рішення. Тобто фактично йдеться про тих, хто віддає накази. Проте у нас під загрозою звільнення опиняється кожен, хто раніше обіймав державну посаду, – фактично вся середня управлінська ланка державної служби. А це професіонали, знавці своєї справи, які були виконавцями, але самостійних рішень могли й не приймати. Крім того, люстровані особи не можуть займати будь-якої посади в державній службі, навіть найнижчої чи з технічними функціями, що не має стосунку до управління державними справами. Наприклад, бухгалтери державних установ, спеціалісти першої категорії. Як люди на цих посадах можуть у подальшому порушувати фундаментальні права людини? Мені це все видається дещо дивним.
Зі свого боку ВСУ досить серйозно критикував закон про очищення влади. Чому? Які саме положення закону не сподобалися суддям? Які юридичні наслідки рішення КСУ матиме для згаданого закону?
Щодо нашого подання до Конституційного суду, то в цьому законі ми побачили ряд недоліків, що в першу чергу стосуються суддів та представників судової влади. Як я вже казав, мета закону – відсторонити від управління державними справами тих осіб, які, по-перше, своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю сприяли узурпації влади з боку Януковича, по-друге, підривали обороноздатність держави і, по-третє, порушували права громадян. Той же закон у ст. 1 передбачає, що люстрація ґрунтується на принципах презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
У той же час, у законі є положення, згідно з яким члени Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів, голова і заступники голови Державної судової адміністрації, які працювали на цих посадах в період з лютого 2010 року по лютий 2014 року підлягають звільненню без жодних перевірок. І тут вже виникають питання. Де виконання принципу індивідуальної відповідальності? Мета закону – відсторонити від управління державними справами тих, хто безпосередньо здійснював заходи (та/або сприяв їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади президентом Януковичем. А тут тільки тому, що ти обіймав певну посаду у певний час, ти повинен бути звільнений. І ніхто не ставить перед собою питання, чим займалася людина на цій посаді. А може вона не сприяла узурпації влади? А може вона навпаки – всіляко протистояла цьому? Але це нікого не хвилює. А як же вимога Конституції, частина друга ст. 61, яка говорить: «юридична відповідальність носить індивідуальний характер»? Натомість у нас ніхто індивідуальної ролі не з’ясовує, тому ми піддали цей момент у законі сумніву стосовно відповідності Конституції.
Ще в 1996 році ПАРЄ вказала, що люстрація проводиться індивідуально. Дії кожної особи, яка піддається люстрації, повинні бути вивчені. Цій особі гарантується презумпція невинності, всі гарантії згідно Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у тому числі право захищатися та надавати власні докази.
У висновку Венеціанської комісії щодо люстрації в Албанії сказано: є спеціальні підстави та порядок для звільнення суддів. В Україні такою підставою є порушення суддею присяги. Однак беремо приклад: суддя ухвалив рішення проти учасника Євромайдану. Щоб це рішення стало незаконним, необхідно, щоб його скасував суд вищого рівня. Якщо рішення не перевірене і не скасоване та є юридично законним, постає питання: а за що ми звільняємо суддю? Іншими словами, ми самі ж даємо такому судді квиток в Страсбург до Європейського суду з прав людини. Цей суд не перевіряє чи дійсно суддя порушив присягу, чи ні. ЄСПЛ прискіпливо перевіряє чи була додержана процедура звільнення судді. Україна вже ж має прецедент – рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України». Нашого колегу свого часу звільнили з посади судді Верховного Суду за порушення присяги, а ЄСПЛ його поновив через те, що при звільнені була грубо порушена процедура.
Тому даю вам стовідсоткову гарантію, що через рік-півтора так званий люстрований суддя тріумфально повернеться до України з рішенням ЄСПЛ про поновлення на посаді судді, ще й отримає з держбюджету гроші як моральну сатисфакцію.
Виникають питання: чи досягнемо ми постановленої мети – реального очищення влади? Нам потрібен конкретний результат чи профанація, галаслива політична кампанія з гаслами «звільнити всіх!»? Ми хочемо справді оновити владу чи нам достатньо миттєвого задоволення від показових звільнень? Невже нікого не хвилює, що за рішеннями ЄСПЛ можуть легко повернутися на посади ті люстровані посадовці, які й справді повинні бути усунуті від державного управління?
Зрозумійте, ми ніяким чином не виступаємо проти люстрації. В листопаді 2014 року я підписав розпорядження розпочати процедуру люстрації суддів ВСУ з 1 грудня 2014 року. Всі ми здали необхідні документи, проходимо перевірку.
Однак у той же час ми не можемо миритися з тими речами в українському законодавстві, які вважаємо неправильними. Більше того, я не виключаю, що ми можемо вдатися до ще одного подання. Зараз багато люстрованих працівників оспорюють своє звільнення в судах – на сьогодні в судах уже 323 такі справи. У 166 випадках суди зупинили провадження, чекаючи висновку Конституційного Суду. І до Верховного Суду вже звернулися 83 українських судів (прим. ред. – станом на час підготовки інтерв’ю) з проханням щодо внесення ще одного конституційного подання до Конституційного суду – перевірити положення закону про люстрацію, які стосуються звільнення працівників СБУ, міліції та інших державних органів.
Під час подій Євромайдану Ви зверталися до правоохоронних органів з проханням забезпечити безпеку суддів та їхніх сімей. Чи існує така необхідність сьогодні, враховуючи події на Сході України та активну діяльність деяких громадських активістів, що спеціалізуються на так званій «смітниковій люстрації»? Мова йде про видачу членам сімей суддів, працівників апарату суду, а також працівників правоохоронних органів зброї та засобів спецзахисту. Чи дійсно в нинішній ситуації це необхідно?
Після акцій громадянського протистояння кінця 2013 року – початку 2014 року люди були збурені трагічними подіями та вимагали покарання для суддів, які приймали рішення щодо учасників масових акцій. Люди в такому стані могли піти на самосуд і було дуже важливо якнайшвидше перемістити процес у правове русло, щоб не було анархії і так званої вуличної люстрації. Я ще 25 лютого минулого року звернувся з листом на ім’я тимчасово виконуючого обов’язки Президента держави пана Турчинова з проханням негайно розробити закон та забезпечити проведення перевірки дій суддів, щодо яких учасники громадського протистояння мали певні претензії. На жаль, цей процес затягнувся. Більше того, хоч закон про відновлення довіри до судової влади було прийнято й проведення перевірки діяльності цих суддів передбачено, надалі самі політики виконувати закон не поспішають. Я вже казав, що Верховна Рада так і не спромоглася призначити членів ТСК за своєю квотою, до сих пір не працює ВРЮ. Зрозуміло, що в таких умовах українці просто не бачать, що обіцяні зміни справді відбуваються. Звісно, що вони в емоційному пориві беруть ситуацію в свої руки та діють так, як можуть, але все це не в рамках закону – ось що головне.
Однак, що стосується захисту суддів, то не можна не розуміти: суддя знаходиться на вістрі судового конфлікту. Для того, щоб убезпечити його від різноманітного впливу, держава зобов’язана забезпечити його захист. Це, безумовно, необхідно. Але я вважаю, що кожен повинен професійно займатися своєю справою: армія – своєю, міліція – своєю, судді – своєю. Відповідно зброєю користуватися також треба вміти, тому це повинні робити професіонали, які пройшли спеціальну підготовку, і до завдань яких віднесено охорону, в тому числі й суддів. Тому, на мою думку, не варто давати зброю ні суддям, ні їх родичам, ні комусь іншому. Найвища цінність держави – це людина, тому й захищати цю людину держава повинна професійно своїми силами, замість того, щоб видавати всім підряд зброю та сподіватися, що кожен з нас захищатиметься сам.
14 квітня минулого року ВСУ повністю реабілітував Юлію Тимошенко, визнавши, що в її діях при підписанні газових контрактів з Росією у 2009 році не було складу злочину. Чому таке рішення прийнято тільки зараз, фактично через 3 роки після того, як Тимошенко була засуджена? Очевидно, це варто пов’язувати з «перезавантаженням» влади? Чому ВСУ не займався цією справою за часів Януковича?
У 2010 році був прийнятий закон, відповідно до якого, громадянин не може напряму подавати заяви до Верховного суду України. Щоб звернутися до ВСУ необхідно спочатку подати заяву до касаційної інстанції (прим. ред. – Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ). Саме він вирішує чи варто передавати ту чи іншу справу на розгляд Верховного суду.
Юлія Тимошенко, здається, двічі зверталася до касаційної інстанції з вимогою переглянути свою справу у ВСУ, і обидва рази Вищий спеціалізований суд відмовляв їй у цьому.
Коли політична влада в країні змінилася, вона втретє звернулася до касаційного суду, який вже надав можливість ВСУ цю справу перевірити (знову ж таки, самі ми не можемо вирішити, яку справу розглядати, а яку – ні). ВСУ перевірив і ухвалив відоме всім рішення.
Що стосується подібних прецедентів на майбутнє, то хочу сказати наступне: суддею ВСУ може стати суддя, який має стаж роботи суддею не менше 15 років – все це люди зрілого віку, адже Верховний суд – це вершина судової професії. Крім того, суддю ВСУ обирають без визначення строку – до досягнення 65 років. Тобто судді ВСУ в подібній ситуації нічого боятися, не треба кудись рости, а значить, і не треба перед кимось прогинатися заради підвищення. Таким чином судді ВСУ мають можливість у кожній конкретній справі (а так вони й діють) керуватися виключно законом, а не чиїмись сторонніми інтересами. Так було у випадку з Тимошенко, так, я переконаний, буде і в інших справах, що матимуть політичний чи будь-який інший підтекст.
В рамках процесу реформування системи судочинства в Україні прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк представив урядовий законопроект «Про судоустрій і статус суддів», у якому, зокрема, йдеться про ліквідацію Вищого адміністративного та Вищого господарського судів і повернення їхніх повноважень до Верховного суду. Чому Ви підтримуєте таку ініціативу?
Давайте розберемося. Наша система дуже громіздка, малоефективна та незрозуміла. Окрім вертикалі загальних судів у нас є ще й господарські та адміністративні судові установи. За європейськими принципами функціонування судових систем забезпечення єдності судової практики – це функція одного, найвищого суду в державі. Натомість в Україні цим займаються 4 суди – 3 вищі спеціалізовані (касаційні) та Верховний Суд. Але касаційні суди «єднають» практику окремо і на свій розсуд, часто не можуть дійти згоди між собою в тому чи іншому питанні. При цьому, Верховний Суд – цілком відірваний від системи. Ми не маємо повноважень самостійно витребовувати справи для розгляду. Це вищі суди вирішують – чи дозволяти Верховному Суду розглядати справи, чи ні. Тож ВСУ з дозволу касаційних судів розглядає в рік лише 0,01 % від усіх справ, розглянутих судами в державі. Ми об’єктивно неспроможні охопити весь пласт проблемних питань, де треба роз’яснити як правильно застосовувати ті чи інші норми законів.
Українська судова система є унікальною, в жодній унітарній європейській країні такого немає – втім, і приклад з нас брати ніхто не поспішає.
І тому звичайний громадянин іноді просто не розуміє, в який суд йому йти. На рівні районів є загальні суди. В обласних центрах вже діють місцеві загальні суди, окружний адміністративний, місцевий господарський, загальний апеляційний суд. Апеляційні адміністративні та господарські суди – по одному на 2-5 областей. Людина, яка не є юристом, у цьому розмаїтті просто губиться та не розуміє, куди їй звертатися. Ті ж земельні спори розглядаються й одними, й другими, й третіми.
На мою думку, судова система має бути простою, зрозумілою та доступною. Людина повинна знати, що суд знаходиться недалеко від її місця проживання (принаймні в тому ж районі), і саме в цьому суді розглянуть будь-яку її заяву. Тому в кожному місцевому суді мають бути судді, що спеціалізуються на різних видах справ: один на пенсійних, інший – на кредитних чи земельних, третій – на кримінальних і т.д. Якщо громадянина щось не влаштовує – будь-ласка, можна поїхати в обласний центр і там в апеляційному суді рішення оскаржити. І тільки в столиці має бути єдиний на всю країну касаційний суд. Система проста й зрозуміла для будь-якого громадянина. Це і є один з найголовніших європейських стандартів – доступність суду.
Невже адміністративні й господарські суди не справляються зі своїми завданнями та не відповідають потребам суспільства? Чому необхідно відмовитися від такої структурної спеціалізації судів?
Що стосується спеціалізації, то вона безумовно потрібна – життя не стоїть на місці, приймаються нові закони, виникають нові правовідносини, і щоб розібратися у деяких з них, судді необхідна спеціальна підготовка, поглиблені знання в певній галузі права.
Це дуже добре, але що ми бачимо на практиці? У 2013 році господарські суди розглянули лише 3,6 % від загального масиву справ, що розглядалися усіма судами України (в 2012 році – 4,6 %). Це абсолютно мізерна кількість, причому лише 5 % цих справ – справи про банкрутство, а також справи, пов’язані з інтелектуальною власністю. У обох вказаних сферах права дійсно необхідно застосовувати спеціальні поглиблені знання, однак за 2013 рік вся система господарських судів в Україні розглянула лише 352 справи у сфері охорони інтелектуальних прав. Не тисяч, а штук. У 2012-му таких справ було 311. У зв’язку з цим виникає питання: чи мудро поступає держава, враховуючи таку скруту з бюджетом, коли утримує окрему вертикаль спеціалізованих господарських судів і такий громіздкий апарат суддів? Заради цього куцого переліку справ? Натомість більшість справ у господарському судочинстві – це звичайні договірні спори. Господарські суди їх розглядають тільки тому, що той же, наприклад, кредитний договір із банком людина уклала не як фізична особа, а як приватний підприємець. Що відбувається такого «спеціального» з цим договором? Нічого. Правове регулювання кредитних договорів однакове.
Щодо судів адміністративної юрисдикції, то їх покликанням є вирішення спорів громадянина з державою і органами державної влади. Коли виникла ідея їх утворення, обґрунтування було таким: посилення судового захисту пересічного громадянина від бюрократичної машини, бездушного чиновника. Безумовно, це дуже висока ідея. Перерахунок пенсій, соціальної допомоги, права чорнобильців, афганців, дітей війни тощо. Але як не дивно, весь цей масив справ залишився в загальних судах, тому що вони територіально знаходяться найближче до населення. І знову виникає питання: для чого ми утворювали окрему вертикаль адміністративних судів? Тільки в 2012 році загальні суди розглянули таких справ у три рази більше, ніж безпосередньо адміністративні! У 2013-му – більше на третину.
Натомість половина справ, які розглядають адміністративні суди, – це податкові спори, при цьому з них 60 % або навіть 70 % справ – це спори, ініційовані самими фіскальними органами. Тобто замість захисту інтересів громадянина на практиці ми маємо суди, які держава використовує як знаряддя для вибивання податків! Руками суду, іменем України! Фактично відбувається проста підміна понять.
Крім того, в загальних судах навантаження на суддю в два рази більше, ніж в адміністративних, і в три рази більше, ніж в господарських! Тому ми пропонуємо створити в кожному районі один суд, який має вирішувати усі питання. Така система є доступною для людей, вона є зрозумілою та прозорою, крім того, вирівнюватиметься навантаження на суддів, що позитивно відіб’ється на якості судочинства та зменшить строки розгляду справ.
Підсумовуючи розмову, хотілось би запитати Вас стосовно майбутнього української судової системи. Якою вона має бути? Що потрібно зробити для того, аби вітчизняні суди хоча б на крок наблизились до стандартів прозорості та відповідальності, прийнятих у розвинених країнах світу? На які країни світу ми маємо при цьому орієнтуватися?
Вступаючи до Ради Європи, Україна взяла на себе зобов’язання здійснювати реформування не тільки судової системи, а й усього свого законодавства відповідно до європейських стандартів. Але які ці європейські стандарти судової системи? Яка вона – ідеальна модель? Я відповім – її просто немає. Не існує єдиної моделі, за якою можна побудувати ідеальну національну судову систему.
Всі відомі стандарти зводяться до наступного: кожна держава самостійно обирає для себе оптимальну модель, але головне, щоб при цьому можна було забезпечити виконання єдиної вимоги – справедливий суд у межах розумного строку. Ось і все.
Що стосується України, то ми самі маємо вирішувати, яку модель обрати, але орієнтуватися необхідно в першу чергу на унітарні держави. Сьогодні у нас функціонує чотирьохрівнева судова система і спеціалізація судів – фундамент для цього закладений ще у Конституції України з 1996 року. У деяких європейських країнах також діє подібна система. По-перше, це Росія, але думаю, що навряд чи її можна назвати гідним прикладом для наслідування. Тим паче, що це федерація. По-друге, такою країною є Німеччина (теж федерація), по-третє (і це останній приклад з європейських країн), це Іспанія – унітарна держава, в якій діє 17 дуже потужних автономних регіонів. У цих країнах система побудована наступним чином: на рівні федеральних чи автономних суб’єктів діє три рівня, а четвертий, об’єднавчий, діє на рівні всієї держави. В Німеччині та в Іспанії четвертий рівень суду здійснює функцію касаційного перегляду, в Росії – процедуру нагляду, за що Європейський суд з прав людини постійно її критикує.
Тобто для унітарних держав характерною є інакша модель побудови судової системи: перша інстанція – апеляційна інстанція – касаційна інстанція. І касаційний суд у них один, а не багато, як у нас.
Як я вже казав, переваги такої моделі очевидні. Ми, як Верховний суд України, наполягаємо на якомога швидшому проведенні в Україні відповідної реформи. Втім варто наголосити, що сліпо копіювати чужий досвід також не варто – треба йти своїм шляхом та запозичувати те найкраще із світового досвіду, що може бути успішно втілено в українських умовах.
Ярослав Романюк
Український суддя, діючий Голова Верховного суду України
Головне
