№1-2(36-37)(2015)

Останнім часом у світі набуває популярності використання творів, які стали суспільним надбанням. Наприклад, в Парижі за ініціативою фотографа Етьєна Лаві започатковано проект «OMG, Who Stole My Ads?» («О, Господи, хто вкрав мої оголошення?»). На вулицях міста, в метро на місці звичайних рекламних плакатів розміщені репродукції класичних творів образотворчого мистецтва. Громадськість схвально поставилася до таких ініціатив, вважаючи, що «замість того, щоб читати оголошення й думати про ті речі, які найчастіше просто не потрібні, городяни можуть зайнятися культурною самоосвітою: познайомитися з картинами, оригінали яких зберігаються в паризьких музеях. У когось на відвідування галерей не вистачає часу, у когось – грошей, а так мистецтво стає доступним для всіх»1. Безумовно, публічний показ таких творів є не лише корисним для пересічних громадян, а й економічно вигідним для осіб, які ці твори використовують.

Відповідно до ст. 30 Закону України «Про авторське право і суміжні права» від 23.12.1993 р. № 3792-XII (далі – Закон), закінчення строку дії авторського права на твори означає їх перехід у суспільне надбання. Такі твори можуть вільно без виплати авторської винагороди використовуватися будь-якою особою. Проте існує застереження: користувачі мають дотримуватися особистих немайнових прав автора. Проведене дослідження стану охорони та захисту зазначених прав засвідчило: норми, передбачені законодавством України, містять неузгодженості, що негативно позначається на практиці їх застосування. Порівнюючи вітчизняне законодавство з європейським, можна зробити висновок, що практичний захист особистих немайнових прав авторів у Європі значно ефективніший. У чому ж особливості такого захисту? Який досвід іноземних країн можна застосувати в нашій державі?

Відповідно до законодавства у сфері авторського права і суміжних прав європейських країн, у тому числі й України, поряд з майновими, які ще називають «економічними» правами, передбачено охорону особистих немайнових прав авторів або моральних прав («moral rights», «droit moral»). Батьківщиною зародження моральних прав вважається Франція. Кодексом законів про інтелектуальну власність Франції (далі – Кодекс), а саме ст.ст. L121-1–L121-9, передбачено, що автор має право: вказувати своє ім’я; оприлюднювати твір; на недоторканість твору; одноосібної відмови від свого зобов’язання чи відмови від передачі свого права набувачу; об’єднувати свої статті в збірник і публікувати чи дозволяти їх публікацію. Моральні права є «вічними, невідчужуваними та невід’ємними». У разі смерті автора такі права можуть охоронятися його спадкоємцями чи іншими особами відповідно до закону чи заповіту.

Право на оприлюднення творів після смерті їх автора може надаватися виконавцям за заповітом, визначеним автором. За їх відсутності або після їх смерті, якщо інше не було заповідано автором, це право надається в порядку спадкування, а саме: його спадкоємцям, другому з подружжя, щодо якого немає чинного судового рішення про роздільне проживання чи якщо ним не укладено нового шлюбу, його спадкоємцям, відмінним від нащадків, які отримують увесь або частину спадку. Крім того, особливу роль відведено державним органам. Зокрема, встановлено, що у разі зловживань при оприлюдненні твору, до суду з метою захисту прав може звернутися міністр культури (ст. L121-3 Кодексу). При цьому захист особистих немайнових прав державним органом у Франції є радше питанням державної політики, ніж охороною прав авторів, адже органи державної влади чи представники авторів виступають переважно як захисники пам’яток культури, що мають суспільну цінність.Тому можна дійти висновку: відстоювання прав на твори, що стали суспільним надбанням, переважно здійснюється в інтересах держави у частині захисту культурного надбання. 

Правові засади охорони особистих немайнових прав у законах інших європейських країн є в цілому подібними до законодавства Франції. Разом з тим, слід акцентувати увагу на деяких особливих положеннях. Наприклад, відповідно до польського закону «Про авторське право і суміжні права» перелік особистих немайнових прав доповнено правом нагляду за способом використання твору (ст. 16), а однойменний закон у Болгарії встановлює право доступу до оригіналу твору, якщо твір знаходиться у власності іншої особи (ст. 15 (7)). Згідно зі ст. 16 цього закону, право авторства, право вибирати псевдонім, бути анонімом не можуть передаватися (відчужуватися), в той час як інші особисті немайнові права, зокрема, право на недоторканість твору, право на репутацію автора, можуть передаватися (передача прав може здійснюватися лише в письмовій формі). Стосовно захисту прав після смерті автора, то у Польщі, відповідно до ст. 78 згаданого закону, якщо автор не виразив іншої волі, після його смерті захист особистих немайнових прав можуть здійснювати спадкоємці або відповідна щодо виду творчості спілка чи асоціація авторів, організація колективного управління, яка за життя автора управляла його майновими правами. Статтею 11 закону Румунії «Про авторське право і суміжні права» встановлено, що після смерті автора, дотримання прав на ім’я автора, прав на недоторканість твору може бути покладено на його спадкоємців, а за їх відсутності – на організацію колективного управління, учасником якої був автор, або організацію, що має найбільше членство у відповідній сфері авторського права. В Італії законом «Про охорону авторського і суміжних прав» (ст. 23) також передбачено, що за відсутності спадкоємців захист прав щодо творів, які мають суспільну цінність, може здійснювати голова Ради міністрів Італії (після заслуховування висновку компетентної асоціації у відповідній сфері).

Поряд з тим, не у всіх європейських країнах існує єдиний підхід до визначення особистих немайнових прав як таких, що не можуть передаватися (відчужуватися). Винятком є закон Великобританії «Про авторське право, дизайн і патенти», згідно з нормами якого права авторів загалом залежать від договірних відносин. Пов’язано це з тим, що тривалий час твори розглядалися як майнове благо, створення якого потребувало відповідних інвестицій, котрі при використанні творів потрібно було повернути суб’єкту авторського права.

Що ж до України, то особисті немайнові права авторів регулюються ст.ст. 423, 438, 439 Цивільного кодексу України та ст. 14 Закону. До особистих немайнових прав автора належить право: на ім’я автора; визнання авторства; на використання псевдоніма; бути анонімом; на недоторканість твору, що включає право протидіяти посяганню на твір; на захист репутації автора. Якщо порівнювати наведені права з тими, що передбачені законами європейських країн, можна констатувати, що до цього переліку не ввійшли: право на оприлюднення твору, хоча поняття «оприлюднення (розкриття публіці) твору» визначено у ст. 1 Закону (варто нагадати, що ст. 13 Закону в редакції від 23.12.1993 р. «право обнародування твору» було передбачене, натомість у чинній редакції Закону воно відсутнє); право на відкликання твору тощо. У науковій літературі існує думка, що ці права, хоч і не зазначені у переліку особистих немайнових прав у Законі, але за певних умов можуть визнаватися такими. Однак під час захисту прав у суді сторони мають опиратися на норми закону, а не наукові думки. Тому вважається, що оптимальним шляхом вирішення проблемного питання стало б визначення чіткого та повного переліку особистих немайнових прав у ст. 14 Закону, аби уникнути різних підходів до трактування норм законодавства.

У контексті розгляду питання охорони особистих немайнових прав авторів творів, які стали суспільним надбанням, варто звернути увагу на положення щодо забезпечення недоторканості твору. Другим реченням ч. 2 ст. 423 ЦК України встановлено, що у випадках, передбачених законом, особисті немайнові права інтелектуальної власності можуть належати іншим особам. Вони не можуть відчужуватися (передаватися), за винятками, встановленими Законом (ч. 4 ст. 423 ЦК України). Наявність вказаних норм у ЦК України порушує низку запитань, принаймні щодо їх узгодження з особистими немайновими правами авторів (ст. 438 ЦК України). Так, коментуючи зазначені положення, окремі вчені2 стверджують, що в деяких випадках «особисті немайнові права відповідно до ЦК чи іншого закону можуть належати іншим особам (наприклад, спадкоємцям автора належить право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об’єкта права інтелектуальної власності)». Проте в цьому випадку слід говорити не про «належність» прав, а про можливість їх «захисту», оскільки, згідно з ч. 2 ст. 439 ЦК України, в разі смерті автора право на недоторканість твору може охоронятися відповідними особами, а не передаватися їм.

Крім того, відповідно до ст. 425 ЦК України, ч. 10 ст. 28 Закону особисті немайнові права автора охороняються безстроково. У зв’язку з цим виникає питання: хто здійснюватиме захист прав на твір, який став суспільним надбанням, після смерті його автора та у разі відсутності спадкоємців чи осіб, уповноважених автором? Здавалося б, відповідь визначено у ч. 2 ст. 439 ЦК України, згідно з якою крім спадкоємців або осіб, уповноважених автором, недоторканість твору охороняється також «іншими заінтересованими особами». Однак на практиці коло таких осіб тлумачиться по-різному. Так, одні дослідники вважають, що у разі відсутності спадкоємців, заінтересованими можуть бути особи, що мають право на використання твору за договором з автором, і творчі спілки3; інші науковці додають, що «це можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Фізичними можуть бути особи, близькі автору, які не входять в коло спадкоємців ані за законом, ані за заповітом. Юридичними особами можуть бути творчі спілки письменників, художників та інших митців. Такими особами можуть бути органи виконавчої влади»4. Згідно з останнім твердженням вважається, що здійснювати захист прав авторів тих творів, які становлять культурну цінність для країни, можуть державні органи. На цьому етапі виникають наступні питання: 1) як визначити статус творів, що мають культурну цінність; 2) який державний орган має такі повноваження? На перше питання узагальнена відповідь міститься у ст. 1 Закону України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей», якою віднесено до культурних цінностей «об’єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення і підлягають збереженню, відтворенню та охороні відповідно до законодавства України» та встановлено перелік об’єктів культурної цінності, до яких належать і об’єкти авторського права. Відповідь на друге питання потребує визначення державного органу, наділеного повноваженнями здійснювати захист зазначених прав. Оскільки згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади зобов’язані діяти виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, відповідні повноваження мають бути передбачені в Законі.

Окрім того, об’єктивно заінтересованими особами можуть бути творчі спілки, організації колективного управління, що зазначено в окремих нормах законів європейських країн. Що ж стосується України, то відповідно до ст. 9 закону України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» творчі спілки мають право представляти та захищати права і законні інтереси своїх членів. Зокрема, такими членами можуть бути автори творів, проте у разі їх смерті членство припиняється, і творчі спілки не мають відповідних повноважень, окрім випадків, коли автор за життя уповноважив творчу спілку охороняти після його смерті право на недоторканність твору. Що ж стосується організацій колективного управління, то згідно з п. «г» ч. 1 ст. 49 Закону такі організації можуть виконувати дії, необхідні для захисту прав, управління якими здійснює організація, в тому числі звертатися до суду за захистом прав суб’єктів авторського права відповідно до статутних повноважень та доручення цих суб’єктів. З наведених норм випливає, що захист прав може здійснюватися за умови передбачення у статуті можливості вказаних дій, а також за наявності доручення автора (після смерті автора – його спадкоємців). Однак виникає питання, чи мають право такі організації здійснювати захист особистих немайнових прав, якщо згідно з визначенням поняття «організація колективного управління (організація колективного управління майновими правами)», наведеним у ст. 1 Закону, а також у розділі ІV Закону, передбачено, що вони здійснюють управління саме «майновими правами», а жодної згадки про можливість захисту особистих немайнових прав немає?

Окрім законодавчих неузгодженостей, науковці часто звертають увагу на полемічність питання встановлення факту та сутності порушення прав на недоторканість твору. Наприклад, на думку одних представників громадськості зміни твору не спотворюють твір, а навпаки – покращують його і популяризують, що може позитивно вплинути на репутацію автора; на думку інших – при використанні твору присутнє явне порушення особистих немайнових прав. Розгляд цих питань може бути особливо дискусійним, коли твори визнано суспільним надбанням, а саме: відсутній автор чи його спадкоємці, а «інші заінтересовані особи», які могли б обґрунтувати порушення прав, законодавчо не визначені. Можливо, у зв’язку з цим закони деяких країн обмежують особисті немайнові права, зокрема право на недоторканість твору, строком охорони майнових прав, наприклад, Австралія, Малайзія, Китай, США (щодо творів образотворчого мистецтва, створених після 1990 року). Справді, з практичної сторони такі обмеження можуть бути виправданими, однак з морально-етичної забезпечення недоторканості творів, що складають культурну цінність будь-якої держави, все ж має охоронятися законом, положення якого повинні бути чіткими та однозначними.

Загалом вчинення будь-якою особою дій, які порушують особисті немайнові права, є порушенням авторського права, що дає підстави для судового захисту (ст. 50 Закону). Звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів має право кожна особа, а у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ч. 1 ст. 3 Цивільного процесуального кодексу України). Відповідно до п.7 постанови Пленуму Верхов­ного суду України «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» у позовній заяві мають бути викладені обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і зазначені докази на підтвердження кожної обставини. Тобто заявник повинен, зокрема, довести належність права на захист та надати суду докази того, що він є заінтересованою особою у захисті особистих немайнових прав авторів творів, які стали суспільним надбанням. Саме на цьому етапі виявляються прогалини в Законі, що ускладнюють доказування заінтересованою особою порушення наведених прав.

Тому проблема захисту особистих немайнових прав авторів в Україні є надзвичайно актуальною, оскільки використання творів – як тих, строк чинності майнових прав на які сплив, так і тих, щодо яких цей термін ще діє, – набуло в країні значного поширення. Одним із таких прикладів є використання творів у шкільних підручниках. Розглянемо видання І.М. Ліхтей «Історія Середніх віків» (підручник для 7-го кл. – К. : Грамота, 2007). На стор. 4 цього підручника вказані суб’єкти авторського права – «© Ліхтей І.М.», «© Грамота». Деякі відомості про авторів можна знайти на останній сторінці підручника. Зокрема, авторами художнього оформлення та макета є В. Мітченко, ілюстрацій до шмуцтитуля – О. Литвинова, ілюстрованих карт – С. Позняк. Далі повідомляється, що в оформленні використано репродукції творів митців доби Середньовіччя та Відродження, роботи українських художників (вказано ініціали та прізвища), а також ілюстративні матеріали з ряду видань (перелік містить 10 джерел). Однак під час уважного вивчення виявляється, що все далеко не бездоганно. Так, на стор. 35 цього підручника опубліковано чотири портрети середньовічних жінок XV століття. В жодному випадку автори портретів не вказані. Хоча пошук дозволяє швидко встановити, що друга зліва картина – це «Портрет жінки в крилатому капоті» Рогіра ван дер Вейдена, а третя зліва – «Портрет молодої дами» – належить пензлю Петруса Крістуса.

Однак відсутністю імен авторів не вичерпуються порушення їх прав. Зображення картин у підручнику виконано в блакитно-чорних кольорах, хоча картини, як видно на рис. 2, мають інше кольорове рішення; нижні частини окремих робіт обрізано (наприклад, на картині обрізані руки). Таким чином, кольори далеко не відповідають справжнім, а цілісність творів порушено.

Іншим прикладом є підручник В.М. Бойко, С.В. Міхелі «Географія материків і океанів» (підручник для 7 кл. загальноосвітн. навч. закладів. – К. : Зодіак-ЕКО, 2007). Суб’єктами авторського права зазначені: «© В.М. Бойко, С.В. Міхелі»; «© Видавництво «Зодіак-­ЕКО»; «© Ю.Б. Кузнецов. Концепції: дизайну, художнього оформлення»; «© А.М. Віксенко. Художнє оформлення». Остання сторінка підручника містить відомості про авторів малюнків, слайдів, фотографій, карт і використані джерела. Разом з тим, у підручнику є й твори, автори яких не вказані у вихідних даних. Так, на сторінці 112 підручника зображено фрагмент картини Натаніеля Данс-Холланда «Портрет Джеймса Кука» (1775 р.). Під зображенням зазначено: «Джеймс Кук (1728-1779)». Від оригінальної картини, на якій Джеймс Кук зображений майже в повний зріст, у певній обстановці (карта, капелюх, море на задньому плані тощо), залишилися тільки зображення голови й фрагмента верхньої частини тіла. Зрозуміло, що в результаті такого «обрізання» творчий задум художника став недоступним для сприйняття. Навряд чи відомий англійський художник-портретист і політик Сер Натаніель Данс-Холланд міг припустити, що при відтворенні його картину позбавлять авторства та ще й обріжуть.

Також досить розповсюджене використання творів, які стали суспільним надбанням, у рекламі. При цьому «креативні» підходи розробників реклами часто спотворюють твір. Прикладом може бути реклама серветок «Kleenex», що розміщена в переході київського метрополітену. У рекламі продукції використано твори образотворчого мистецтва, наприклад, портрет «Красуня» («La Bella») відомого італійського художника Тіціана Вечелліо (Tiziano Vecellio). Особливий подив викликає те, що порушення допустила американська компанія Kimberly Clark Worldwide Inc., якій належить торговельна марка Kleenex, адже, як відомо, США досить наполегливо працюють у напрямку забезпечення дотримання авторських прав.

«Творці» рекламного продукту в даному випадку не лише обрізали портрет, тобто порушили цілісність твору, але й спотворили обличчя «Красуні», розмалювавши ніс персонажа та додавши написи, котрі, безумовно, не мають жодного стосунку до творчих задумів справжнього митця – художника, який створив цей шедевр образотворчого мистецтва.

Наведені приклади свідчать про очевидні порушення. Однак, зважаючи на зазначені вище проблемні питання, на практиці захист порушених особистих немайнових прав авторів творів, які стали суспільним надбанням, може бути ефективним лише за умови вдосконалення чинних норм законодавства. З цією метою вважається за доцільне: узгодити норми ЦК України щодо належності особистих немайнових прав творцям; уточнити коло «інших заінтересованих осіб», які мають право звертатися до суду з метою захисту прав авторів класичних творів; а також визначити чіткий та повний перелік особистих немайнових прав у Законі. Удосконалення норм законодавства сприятиме дієвому захисту авторського права на класичні твори, що мають унікальну художню, історичну, етнографічну, культурну цінність для держави.