№7(18)(2013)

Максим ЩЕРБАТЮК,
юрист, Українська Гельсінська спілка з прав людини
Відповідно до положень ст. 10 Ко­нвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року), кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади.
На сьогодні Європейський суд з прав людини має усталену практику застосування вказаної вище статті Конвенції. Основною думкою є те, що свобода слова являє собою одну з головних опор демократичного суспільства і є основоположною умовою, яка слугує його прогресу та самореалізації кожного індивіда.
Особливу увагу слід приділити засудженню Європейським судом з прав людини цензури з боку органів державної влади. Цензура є чинником, що блокує передачу інформації про певні події, погляди, ідеї особам, які зацікавлені в доступі до такої інформації з метою оцінити її на власний розсуд.
Отже, такі факти, як втручання в журналістську діяльність компетентних державних органів, судові рішення та заборони, є предметом найбільш суворого вивчення Європейським судом з прав людини. В рішенні «Обсервер і Гардіан проти Сполученого Королівства», Се­рія А, № 216 від 1991 року зазначено, що необхідність запровадження контролю журналістів з боку державних органів повинна бути безперечно доведена.
Втручання держави у здійснення права на свободу виявлення поглядів може бути визнане Європейським судом таким, що не є необхідним у демократичному суспільстві та порушує ст. 10 Конвенції.

Ігор РАНЧИНСЬКИЙ,
адвокат
Ознайомившись із текстом статті «Технология обмана, или Как стать членом АПУ» автора Клімова А.В. та з рішеннями судів трьох інстанцій у цивільній справі за позовом Аудиторської палати України до ТОВ «Видавництво «СОВА», Клімова Андрія Віталійовича про захист ділової репутації та спростування недос­товірних відомостей, зазначу наступне.
На мій погляд, дані рішення мають далеке відношення до справедливої юриспруденції, оскільки очевидним є наступ на свободу слова та друку. Дана стаття не є редакційною, а вказані рішення зобов’язують редакцію спростувати (можна розцінювати як «не публікувати») особисті думки та зауваження різних авторів. Тобто з їхнього змісту випливає, що в журналі не може бути на­друковано те, що автор хоче донести до читача, – свої думки. Де ж тоді свобода виявлення поглядів та думки автора, гарантована Конституцією України?
На жаль, дивує нефаховість суду. Складається враження, що, ухвалюючи рішення, судді навіть не читали тексту статті Клімова А.В.
Так, Вищий спеціалізований суд України, зобов’язуючи ТОВ «Ви­дав-
ництво «СОВА» надрукувати спростування, у своїй ухвалі зазначає:
«Встановлено й вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, зокрема правильним є посилання на норми ст. 277 ЦК України».
З даним твердженням не можна погодитися з наступних підстав.
Відповідно до ст. 277 Цивільного кодексу України (надалі – ЦК України), фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
Слід звернути увагу, що порушення особистих немайнових прав – це завдання шкоди. Норми ст.ст. 22, 23, 1166, 1167 ЦК України встановлюють, що шкода може бути майновою (реальні збитки або упущена вигода) та моральною, в чому вона полягає та в якому розмірі відшкодовується.
Однак АПУ належним чином не обґрунтувала, в чому саме полягає «завдана шкода» та який її розмір.
Крім того, є пряма норма закону, яка мала б бути застосована судом. Так, відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 30 Закону України «Про інформацію», ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їхньої правдивості.
Згідно з абз. 1, 3 п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27 лютого 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з’ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням, оскільки, відповідно до ст. 277 ЦК, не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб’єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їхньої відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року).
Відповідно до ст. 57 Цивільного процесуального кодексу України (надалі – ЦПК України), доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.
У матеріалах даної цивільної справи є Висновок № 7240/7241/12-32 експертного психолого-лінгвістичного дослідження КНДІСЕ від 15.10.2012 р. та Висновок фахівця Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України від 30.11.2012 р., згідно з якими стаття «Технология обмана, или Как стать членом АПУ» автора Клімова А.В. представлена у вигляді оціночних суджень.
Докази, що текст статті «Технология обмана, или Как стать членом АПУ» автора Клімова А.В. містить фактичні твердження, в матеріалах справи відсутні.
Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Однак, не враховуючи Висновку КНДІСЕ (висновок найавторитетніших на даний час спеціалістів в Україні), який доводить, що це оціночні судження автора, та всупереч йому суд ухвалює рішення, яке, безумовно, обмежує свободу слова і друку, тобто порушує Основний Закон – Конституцію України.
За таких обставин вважаю, що Аудиторській палаті України в задоволенні позову мало б бути відмовлено, і пропоную автору статті Клімову А.В. звернутися за захистом своїх прав до компетентних органів, які слідкують за додержанням законності, та безпосередньо до Європейського суду з прав людини відповідно до вищевказаної ст. 10 Конвенції.

Антон Бруль,
адвокат
Задовольняючи позов, суди виходили з того, що поширена негативна інформація є твердженням про факти, а не оціночною, тому обов’язок доказування її достовірності, на думку суддів, покладений на відповідачів, що останні, на думку суду, нібито не зробили. Ігноруючи при ухваленні судових рішень два висновки експертів (фахівців), які у своїх дослідженнях чітко вказали, що як і вся стаття, так і окремі її частини є оціночними судженнями, суди, на моє переконання, порушили вимоги ст. 212 ЦПК України, не навівши причини відмови у прийнятті зазначених доказів.
При визначенні недостовірності інформації важливу роль відіграє те, чи має ця інформація фактичний чи оціночний характер. Критична оцінка певних фактів і недоліків, думки та судження не можуть бути підставою для задоволення вимог про спростування, оскільки статтею 34 Конституції України кожному гарантовано право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Таким чином, примушення до спростування оціночних суджень порушує гарантоване Конституцією України й міжнародно-правовими актами право на вираження думок і поглядів та призводить до встановлення опосередкованої цензури, що заборонено ст. 15 Конституції України.
Вважаю, що вказані судові рішення однозначно потребують перегляду в Європейському суді з прав людини, оскільки існування подібної практики у галузі захисту честі, гідності та ділової репутації може негативно вплинути на розвиток українського судочинства та демократичного суспільства в цілому.

Віталій Медолиз,
директор ТОВ «Баристер і Партнери», адвокат
Ознайомившись з рішенням Печерського районного суду м. Києва від 24 грудня 2012 року по справі за позовом Аудиторської палати України до ТОВ «Видавництво «Сова», ТОВ «Аудиторська фірма «Сова», Клімова Андрія Віталійовича про захист ділової репутації та спростування недостовірних відомостей, відповідно до якого позовні вимоги було задоволено, хочу зазначити наступне:

«Відповідно до ст. 30 Закону України «Про інформацію», ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлювання оціночних суджень. Крім того, вони не підлягають спростуванню і з огляду на практику Європейського суду з прав людини, рішення якого мають застосовуватись в Україні як джерело права».
Позиція «довести правдивість оціночних суджень» є нездійсненою і порушує свободу висловлювання думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється ст. 10 Конвенції про захист основоположних прав і свобод людини і громадянина. За даними категоріями справ суттєвим є врахування підстав, що спонукали автора до таких оціночних суджень, а також врахування журналістської свободи, яка передбачає використання висловлювань, деякою мірою перебільшених або навіть провокаційних, та врахування суб’єкта, щодо якого висловлювались оціночні судження, а саме його публічність.

Щодо обґрунтувань та висновків, викладених у рішенні суду, вважаю, що позиція відповідачів, яка полягала в тому, що автор виклав статтю саме у формі власних суджень (і зазначив це безпосередньо у статті), та посилання на висновок експерта (який в якості доказу надавав безпосередньо позивач) і спеціаліста (в якості доказу надавався відповідачем), не були почуті та враховані при прийнятті рішення, їм не надано правову оцінку суду, хоча автор зазначав про безпосередню участь в подіях, про які йдеться у статті, а тому мав можливість спостерігати дії суб’єкта статті «зі сторони», що дало йому можливість сформувати своє бачення проведення виборів та з’їзду, до якого формальне оформлення процедури проведення (у формі протоколів, рішень) не має жодного відношення. Однак судова позиція з даної справи викладена у рішенні, яке набрало законної сили, а тому про питання законності його висновків не йдеться. Залишається лише дискутувати щодо співставлення судової практики національ­них судів з судовою практикою Європейського суду з прав людини, яка має явно різні погляди на свободу слова у демократичному суспільстві».