№7(18)(2013)

Унаслідок низького рівня правової культури наші співвітчизники не завжди приділяють достатню увагу питанням пенсійного забезпечення, за традицією покладаючись на державу. Але демографічна ситуація,
щодо якої спеціалісти роблять невтішні прогнози, змушує замислитись над тим, чи справді держава спроможна забезпечити належний рівень життя своїм майбутнім пенсіонерам. Над проблемою та можливими шляхами її розв’язання розмірковує економіст Віталій Карасенко.

Зміна вікової структури населення, зокрема його старіння, та економічна нестабільність країни можуть призвести до того, що за 15–20 років на кожного працюючого громадянина припадатиме два пенсіонери. Втім, у Європі спостерігаються ті ж тенденції, але громадянам країн ЄС простіше – вони вже давно роблять пенсійні накопичення самостійно, частково перекладаючи тягар відповідальності за гідний рівень матеріального забезпечення людей похилого віку з держави на самих громадян та ринкові інститути, насамперед фінансові. В Україні, на жаль, ще жива ідеологія Радянського Союзу, яка складається з постулату – подбай про свою державу, а держава подбає про тебе. І це не дивно, адже протягом майже цілого століття створювався образ радянської людини, яка думає не про себе, а про державу, яка сподівається не на себе, а на державу.

Можливо, саме це є одним з факторів того, що з початку пенсійної реформи, розпочатої в 2004 році, більшість проблем в Україні залишаються невирішеними. Серед них – низький розмір пенсій переважної більшості пенсіонерів і нерівні умови пенсійного забезпечення. Пенсія 55 % пенсіонерів не перевищує 800 грн, а їх частка в загальній сумі видатків на виплату пенсій складає усього 38 %. Водночас 12 % пенсіонерів з порівняно високими пенсіями (понад 1500 грн) одержують 28 % від загального обсягу місячних видатків на виплату пенсій. Тільки 3,2 тис. пенсіонерів одержують дійсно високі пенсії (понад 10 тис. грн), з них третину складають особи, котрі мають видатні заслуги перед Батьківщиною. Пенсійні видатки зростають випереджальними темпами порівняно з можливостями економіки щодо їх забезпечення: питома вага пенсійних видатків у ВВП в Україні – одна з найвищих у світі й має тенденцію до збільшення (у 2004–2007 рр. – 12–14 %, у 2008 р. – 15,8 % ВВП). У кризовому 2009 році цей показник досяг 18,0 % ВВП, при цьому трансферти з держбюдже­ту склали майже 40 % доходів Пенсійного фонду. Високі пенсійні зобов’язання відволікають ресурси економіки від цілей розвит­ку, ставлять під загрозу виконання державою своїх функцій.
Як свідчить аналіз, причинами таких проблем є, насамперед, низький рівень залучення населення до пенсійного страхування – внески сплачують тільки 3/4 зайнятих або понад половина населення працездат­ного віку. На 10 платників внесків припадає 9 пенсіонерів. Внаслідок високого рівня тінізації зайнятості й доходів майже третина застрахованих осіб сплачує пенсійні внески із зарплати, яка не перевищує мінімальну. Окрім цього, важливу роль відіграє недостатня диверсифікованість механізмів пенсійного забезпечення. В Україні повною мірою функціонує лише солідарний рівень пенсійного страхування, тоді як впровадження II рівня (обов’язкової накопичувальної системи) постійно відкладається, розвиток добровільного пенсійного забезпечення об­межується нерозвиненістю фондового ринку, низьким рівнем доходів і недовірою населення до фінансових інститутів.
Нинішня ситуація спонукає до висновків, що настав час попрощатися із застарілими стереотипами мислення і адаптуватися до вимог нової системи. Необхідно зрозуміти, що держава просто не в змозі подбати про своїх громадян і забезпечити їм гідну пенсію. Тому варто подумати про себе і взяти відповідальність за власне майбутнє у свої руки – формувати додаткові особисті накопичення.
Проте ми бачимо, що в Україні необхідно створювати і розвивати культуру особистих фінансових накопичень. У країнах Західної Європи, наприклад, особисті фінансові накопичення відносяться до сімейних традицій, що передаються із покоління в покоління. У формуванні фінансового майбутнього сім’ї беруть участь кілька поколінь – одразу при народженні дитини рідні накопичують кошти, таким чином закладаючи для неї фінансовий фундамент. Згодом дитина свідомо бере на себе відповідальність за те, який «фінансовий дім» вона особисто побудує на фундаменті, закладеному батьками. Та й батькам спокійніше спиться з усвідомленням того, що вони дали своєму чаду гідну «путівку в життя».
Україна зробила перші кроки з практичної реалізації пенсійної реформи, яка стартувала з ухвалення законів «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та «Про недержавне пенсійне забезпечення». Кінцевою метою цього державного проекту є підвищення загального рівня соціального захисту населення завдяки диверсифікації джерел, форм та суб’єктів пенсійного забезпечення.

Відповідно до цих законів в Україні запроваджена трирівнева пенсійна система:
перший рівень – реформоване загальнообов’язкове пенсійне страхування, що базується на засадах солідарності, субсидування, здійснення виплати пенсій і надання соціальних послуг за рахунок коштів Пенсійного фонду;
другий рівень – накопичувальна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, що передбачає акумулювання коштів застрахованих осіб у Накопичувальному фонді й фінансування витрат на оплату договорів страхування довічних пенсій та одноразових виплат. Через 11 років після запроваджен­ня другого рівня пенсійного страхування планується вивести його з Накопичувального фонду та передати до приватних інститутів – недержавних пенсійних фондів;
третій рівень – система недержавного пенсійного забезпечення, що здійснюється за допомогою трьох учасників ринку – компаній зі страхування життя, банків та недержавних пенсійних фондів. Такий механізм ґрунтується на добровільних засадах громадян, роботодавців та їхніх об’єднань у формуванні пенсійних накопичень для отримання застрахованими особами додаткових (понад обов’язкове державне пенсійне страхування) пенсійних виплат.

Ми з вами вирішили, що накопичувати кошти потрібно, але постає питання – де? Давайте коротко проаналізуємо всі інститути, які можуть займатися недержавним пенсійним страхуванням. Варто зазначити, що старт пенсійної реформи в нашій країні відбувся не дуже логічно. Ухвалений Закон «Про недержавне пенсійне забезпечення» чиновники швидко охрестили «законом про недержавні пенсійні фонди». Це свідчить як про рівень розуміння державними управлінцями проблем пенсійного накопичення, так і про особливості власне закону. За своєю суттю, він мав би бути «рамковим», тобто визначати основних учасників та правила гри на пенсійному ринку. Насправді ж, закон на 90 % описує діяльність недержавних пенсійних фондів (НПФ). Більшість урядовців, навіть тих, що мають певний стосунок до пенсійної реформи, прос­то не знають, що банки і страхові компанії також є учасниками пенсійного ринку, а останні вже давно працюють на ньому й успішно здійснюють недержавне пенсійне за-
безпечення.
Утім, повернемося до третього рівня пенсійного забезпечення. Сьогодні в Україні існує певний конфлікт інтересів компаній зі страхування життя і недержавних пенсійних фондів. Фактично законодавче лобі НПФ хоче позбавити страхові компанії однієї зі сфер їхньої діяльності та акумулювати значні грошові ресурси в недержавних пенсійних фондах. Однак наразі в Україні НПФ є занадто зарегульованими і мають непривабливу для інвесторів структуру бізнесу. Тому найближчим часом, за нашими прогнозами, будуть розвиватися лише корпоративні фонди, які використовуватимуться винятково для фінансування власних підприємств. На відкритому ринку основна роль у пенсійному забезпеченні відводитиметься компаніям зі страхування життя.
Причина однобічності ухваленого в Україні Закону «Про недержавне пенсійне забезпечення» полягає в тому, що розроблення його концепції фінансували США. Пенсійні фонди – американська модель, однак вона є не єдино правильною. У Західній Європі, наприклад, пенсійним забезпеченням займаються переважно страхові компанії. Якщо навіть пенсійний фонд там і організовується як окрема юридична особа, то він управляється страховою компанією. Який шлях доцільніший для України – американський чи європейський – мусять вирішити самі українці, котрі для цього повинні мати вибір між НПФ та страховою компанією.
І все-таки, попри свою однобічність, Закон «Про недержавне пенсійне забезпечення» чітко декларує наявність трьох рівноправних учасників пенсійної реформи – страхових компаній, банків та пенсійних фондів. Оскільки банки, на жаль, поки безпосередньо не можуть взяти участі в процесі пенсійного накопичення, зосередимо увагу на двох інших учасниках пенсійної реформи – страхових компаніях та пенсійних фондах. У кожного з них є переваги і недоліки.
Напевно, найголовніша перевага компаній зі страхування життя порівняно з НПФ та банками полягає в тому, що тільки вони сьогодні мають можливість здійснювати довічну (більш звичну для нас і єдино правильну з точки зору суті пенсійного забезпечення) виплату пенсій. Адже ніхто не зацікавлений у тому, щоб упродовж короткого строку витратити власні пенсійні заощадження, а потім решту життя існувати лише за рахунок державної пенсії. НПФ спроможні забезпечити лише строкову пенсію, виплата якої здійснюється протягом визначеної кількості років та припиняється після закінчення такого терміну.
Вагомим є і те, що страховики можуть гарантувати мінімальний розмір майбутньої пенсії. До того ж, купивши поліс страхування життя, приурочений до пенсійного віку, клієнт точно знатиме мінімальний розмір виплат та їхню періодичність, а також те, на яку допомогу може розраховувати сім’я в разі його смерті. А залишаючись у доброму здоров’ї, клієнт довічно отримуватиме пенсію від страхової компанії, не замислюючись про те, що через деякий час ці виплати припиняться. НПФ такої можливості позбавлені. До того ж, вони навіть не мають інструментів для оцінки розміру майбутньої пенсії, яка безпосередньо залежить від прибутковості пенсійних ресурсів, вкладених компанією з управління активами.
До переваг страховиків життя варто віднести й відсутність твердої прив’язки до пенсійного віку, більш широкий вибір продуктів, наявність страхового захисту, що також має значення як для роботодавця, так і для працівника. НПФ можуть використовувати лише однотипні продукти, жорстко визначені законом. Для забезпечення соціальних гарантій недержавні пенсійні фонди змушені закуповувати їх у страхових компаній. На відміну від НПФ, страховики за більшістю своїх програм надають клієнтам можливість вирішити на момент укладання договору або на час отримання коштів таке питання: одразу забрати накопичені кошти чи перетворити їх у пенсію – строкову або довічну.
Слід зауважити, що кожний зі згаданих варіантів пенсійних виплат має безліч додаткових опцій та варіацій. Наприклад, пенсія може бути з гарантованим терміном виплат: незалежно від того, чи живий буде пенсіонер, у визначений період його пенсію отримає сім’я. Друга варіація – успадкування всіх або частини пенсійних активів після смерті пенсіонера. У разі передчасної смерті вкладника його невикористані пенсійні заощадження (кошти, що залишилися) отримають спадкоємці у вигляді одноразової або щомісячних виплат. Існує й такий різновид пенсійних схем, як «пенсія подружжя». Його суть полягає в тому, що сімейна пара купує один поліс на двох, і пенсія виплачується за наступною схемою: доки обоє живі – 100 %, коли один помирає – 50 %. Окрім того, лайфові компанії, звичайно, пропонують і такі варіанти пенсійних виплат, як страхування життя на випадок смерті, від нещасних випадків, на випадок настання хвороби чи інвалідності.
У страховій компанії розмір накопичувальних внесків і власне пенсії можна прив’язувати і до гривні, і до вільноконвертованої валюти, тоді як НПФ, за законом, наділені правом накопичувати пенсійні активи лише в національній грошовій одиниці. Що краще – вирішувати вкладнику, який повинен мати можливість вибору. Однак при цьому потрібно усвідомлювати, що надійність валют усе-таки різна і, піклуючись про свою забезпечену старість, не варто бути легковажним.
До переваг компаній зі страхування життя слід віднести і наявність викупної вартості страхових продуктів. Такий момент видається дуже важливим, адже обставини, як у компанії, так і в конкретних людей, можуть складатися по-різному. Гроші ж, перераховані в недержавний пенсійний фонд, забрати до настання пенсійного віку неможливо.
Отже, інвестиція в страхові компанії – це один з найконсервативніших і надійних способів вкладення грошових коштів. Страховики перебувають під постійним пильним контролем держави. Один раз на квартал, тобто чотири рази на рік, їх перевіряє Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України, зокрема й на предмет надійності розміщення вкладів клієнтів, а також платоспроможності страховиків. При цьому держава забороняє робити спекулятивні вкладення. На відміну від банків, які ведуть бізнес на свій страх і ризик, страховикам дозволено розміщувати страхові резерви (тобто кошти клієнтів), використовуючи максимально збалансований, зважений і консервативний підхід.
Зважена інвестиційна політика страхових компаній виправдовує себе, особливо під час економічної нестабільності. Відомо, що, починаючи з 2008 року, багато банків або були націоналізовані державою, або взагалі припинили своє існування, тоді як жодна з великих страхових компаній взагалі не постраждала.

Підбиваючи підсумки, можна сказати, що вибір, зроблений більшістю людей, буде впливати на хід та успішність пенсійної реформи в країні. Але найголовніше – щоб цей вибір існував, і його не робили замість нас державні чиновники.