№7(18)(2013)

Насамперед зазначу основні відомості щодо Кодексу, про який піде мова у даній статті. Кодекс цивільного захисту України (далі – Кодекс), який було прийнято 02.10.2012 р., набрав чинності 21.11.2012 р., але відповідно до п. 1 розділу XII Кодексу його введено в дію 01.07.2013 р. Протягом періоду з дати набрання чинності і до дати введення в дію до Кодексу вносились зміни та доповнення для приведення положень Кодексу у відповідність до вимог чинного законодавства України.

Враховуючи те, що Кодекс є своєрідним втіленням кодифікації законодавства у сфері забезпечення захисту від надзвичайних ситуацій, у зв’язку з його прийняттям втратила чинність ціла низка законодавчих актів України, що регулювали відносини у відповідній сфері, а саме визнано такими, що втратили чинність, Закон України «Про Цивільну оборону України», Закон України «Про пожежну безпеку», Закон України «Про загальну структуру і чисельність військ Цивільної оборони», Закон України «Про війська Цивільної оборони України», Закон України «Про аварійно-рятувальні служби», Закон України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру», Закон України «Про правові засади цивільного захисту» тощо.
Метою прийняття Кодексу, як вбачається зі змісту ст. 1, є регулювання відносин, пов’язаних із захистом населення, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій, реагуванням на них, та ключовим у контексті прийняття кодифікованого нормативно-правового акту є законодавчо закріплене функціо­нування єдиної державної системи цивільного захисту.
Більшість термінів, що вживаються в Кодексі, вже було закріп­лено у нормативних актах, а от такі поняття, як «евакуація», «епідемія», «епізоотія», «епіфітотія», «небезпечна подія», «пожежа», «стихійне лихо», не були визначені, а лише перелічені у визначенні «Надзвичайна ситуація» в Законі України «Про Цивільну оборону України».
Конституція України (а саме Розділ II), Кодекс, інші Закони України, а також акти Президента України та Кабінету Міністрів України складають Правову основу Цивільного захисту (ст. 3 Кодексу).
Слід звернути увагу на те, що згідно з класифікацією надзвичайних ситуацій, наведеною у ст. 5 Кодексу, серед критеріїв виникнення надзвичайних ситуацій на території України залежно від характеру походження подій закріплено, окрім визначених раніше надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру, також соціальні надзвичайні ситуації. Існують досить вагомі підстави вважати, що підвищення рівня соціальної активності суспільства в Україні та світі, в основі якого є збільшення кількості демонстрацій, народних хвилювань, мітингів, страйків, актів громадської непокори, відіграло свою роль у включенні соціального чинника до критеріїв надзвичайних ситуацій, передбачених Кодексом.
Склад та завдання єдиної державної системи цивільного захисту, закріплені у главі 2 розділу II Кодексу. Відповідно до ст. 11 Кодексу, єдина державна система цивільного захисту функціонує у таких режимах: повсякденного функціонування; підвищеної готовності; надзвичайної ситуації; надзвичайного стану. Характеристика вищевказаних режимів наведена у главі 3 розділу II Кодексу.
Керівництво єдиною державною системою цивільного захисту, організацію здійснення заходів щодо ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій та інші основні повноваження у сфері цивільного захисту, передбачені ст. 16 Кодексу, здійснює Кабінет Міністрів України. Повноваження органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, завдання та обов’язки суб’єктів господарювання, права та обов’язки громадян України у сфері цивільного захисту закріплені у главі 3 розділу III Кодексу.
Із основних завдань і обов’язків суб’єктів господарювання у сфері цивільного захисту, відзначу ті, на які слід звернути особливу увагу, а саме: забезпечення відповідно до законодавства своїх працівників засобами колективного та індивідуального захисту; розміщення інформації про заходи безпеки та відповідну поведінку населення у разі виникнення аварії; здійснення навчання працівників з питань цивільного захисту, зокрема правилам техногенної та пожежної безпеки; декларування безпеки об’єктів підвищеної небезпеки; здійснення за власні кошти заходів цивільного захисту, що зменшують рівень ризику виникнення надзвичайних ситуацій; дотримання протиепідемічного, протиепізоотичного та протиепіфітотичного режиму; розроблення і затвердження інструкцій та видання наказів з питань пожежної безпеки, здійснення постійного контролю за їх виконанням; забезпечення виконання вимог законодавства у сфері техногенної та пожежної безпеки, а також виконання вимог приписів, постанов та розпоряджень центрального органу виконавчої влади, який здійснює державний нагляд у сферах техногенної та пожежної безпеки; утримання у справному стані засобів цивільного та протипожежного захисту, недопущення їх використання не за призначенням; здійснення заходів щодо впровадження автоматичних засобів виявлення та гасіння пожеж і використання для цього виробничої автоматики; та інші завдання і обов’язки, передбачені ч. 1 ст. 20 Кодексу.
На підставі Типового положення про підрозділ з питань цивільного захисту, затвердженого центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, керівник суб’єкта господарювання затверджує Положення про підрозділ (посадову інструкцію працівника) з питань цивільного захисту, в якому визначається порядок діяльності такого підрозділу (призначеного працівника). Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, котрі здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до Закону як підприємці, виконують заходи цивільного захисту особисто (ч. 3 ст. 20 Кодексу).
Вимоги щодо форми організації заходів цивільного захисту суб’єктами господарювання вста-
новлені ч. 2 ст. 20 Кодексу. На­при-
клад, формою організації заходів цивільного захисту у суб’єкта господарювання з чисельністю працюючих до 200 осіб, відповідно до ч. 2 ст. 20 Кодексу, є призначення особи з питань цивільного захисту за рахунок штатної чисельності суб’єкта господарювання.
Права та обов’язки громадян у сфері цивільного захисту, закріп­лені у ст. 21 Кодексу. Служби, що призначені для забезпечення захисту населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій. Їх основні завдання та функції, встановлені главою 5 розділу III Кодексу «Сили цивільного захисту».
Загалом форми та методи забезпечення реалізації державної політики у сфері цивільного захисту єдиною державною системою цивільного захисту, визначені розділом IV–VII Кодексу. Зупинюсь лише на порядку відшкодування матеріальних збитків та надання допомоги постраждалим внаслідок надзвичайної ситуації, передбаченому главою 17 розділу VI Кодексу, що включає в себе заходи соціального захисту та відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайної ситуації у формі: надання (виплати) матеріальної допомоги (компенсації); забезпечення житлом; надання медичної та психологічної допомоги; надання гуманітарної допомоги; надання інших видів допомоги.
Відповідальність осіб, винних у порушенні законодавства у сфері цивільного захисту, встановлюється відповідно до закону (ч. 1 ст. 140 глави 33 Кодексу).
Підсумовуючи вищевикладене, висловлю таку думку, що використання, застосування та виконання норм і положень Кодексу можна розглядати у трьох аспектах: по-перше, Кодекс містить норми, які на законодавчому рівні регламентують положення і принципи, що застосовуються у розділі форс-мажор (непереборна сила, надзвичайні обставини) правочинів (договорів, угод); по-друге, положення Кодексу розширюють сферу застосування права при захисті цивільних прав у судах, адже встановлюють обов’язкові до виконання форми та методи захисту населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій; по-третє, сподіваюсь, що об’єднання зусиль органів державної влади, їх підрозділів і служб, які покликані забезпечувати виконання норм Кодексу, під єдиною державною системою цивільного захисту призведе до підвищення рівня захищеності у сфері цивільного захисту.