№10(2012)

Чи не звертали ви увагу на те, що поведінка людей у житті стає дедалі грошово-орієнтованою? Навіть філософи та економісти уже винайшли новий термін, який частково пояснює, куди рухається людство: «грошовоцентричне суспільство».
За словами Б. Левіна, це суспільство, «в якому все – думки, рішення, справи – навколо грошей» (Б. Левін Одержимість грошима вбиває нас // Економічна правда від 20 березня 2012 року). Причинами цього явища автор називає жадібність і страх. Жадібність, за його словами, в умовах невпевненості у майбутньому стала більш соціально прийнятною.
Саме тому вислів «економічна людина» з’являється усе частіше, коли необхідно пояснити іноді не зовсім зрозумілу поведінку людини у зовнішньому середовищі. Виник новий напрям – економічна психологія, який досліджує поведінку людей в умовах економічних відносин, тобто під час виробництва, розподілу, обміну, споживання, володіння та управління. Це все сцени нашого життя, які дедалі більше стосуються не лише кохання, творчості, побуту, але й участі в економічних відносинах.
Аби зрозуміти сутність, спосіб формування, існування та розгортання економічного спектаклю, варто насамперед віднайти ту форму взаємодії, яка була б найбільшою мірою схожа на спектакль, хоч його учасниками і сприймалась би як «справжнє життя». Такою формою могло би бути таке економічне явище, яке найбільше нагадує наш народний чи ординарний базар, ринок, ярмарок або щось на кшталт цього.

С деньгами нужно расставаться легко, без стонов.
Илья Ильф, Евгений Петров

Чим може приваблювати дослідника психології подібне середовище? Передусім тим, що торгівля як форма безпосередньої взаємодії або контактів, де люди обирають собі певні блага, торгуючись стосовно прийнятної для них ціни, передбачає живий торг, взаємну вимогу для консенсусу і поступок, які б задовольнили потреби і продавця, і покупця, жвавий обмін інформацією та досвідом, вольове протистояння і тиск, спробу зваблення та навіювання, шантаж і заклик.
Продавці та покупці не знають заздалегідь одне одного, тому їх взаємне сприйняття й інтерпретація значною, якщо не визначальною мірою залежать від взаємної «презентації себе». Сам торг є також процесом взаємного спостереження, вивчення та впізнавання. Відсутність попереднього знайомства дозволяє і навіть передбачає розігрування своєї ролі так, як вони хочуть, завчасно проектують або тільки і можуть, тобто відповідно до виробленого ними шляхом попереднього досвіду «рольового репертуару». Разом із тим продавці та покупці можуть і навіть змушені прагнути контролювати як процес взаємного «подання себе», так і ситуацію розгортання спектаклю в цілому, а також втручання в цей процес бажаних або небажаних сторонніх осіб.

В конце концов, без помощника трудно, – подумал Ипполит Матвеевич,  – а жулик он, кажется, большой. Такой может быть полезен.
Илья Ильф, Евгений Петров

Цілком можливо, що у того чи іншого партнера або в обох одночасно можуть бути порадники, контролери, ініціативні помічники, вболівальники, іншого типу бажані або небажані помічники, які можуть повернути розгортання процесу в той чи інший бік, оживити чи змертвити його впритул до передчасного закінчення. Цілком можливо, що поруч будуть цікаві або відверто зацікавлені особи, поведінка яких може коливатись від співчуваючої байдужості до галасливого чи гнівного та навіть розлюченого втручання.
Нарешті, кожен із партнерів такого економічного середовища має право утримувати біля себе «порадника», «консультанта», «інформатора» «експерта» тощо. Це можуть бути як випадкові і не зовсім компетентні ентузіасти, так і цілком грамотні професіонали. Зрозуміло, що чим ціннішими є товари (гроші), тим значиміші взаємодіючі фігури, тим знаковішою буде сама ситуація торгу, тим важливішим і впливовішим результат. Рівень угоди втягує у себе відповідне число співучасників: партнерів, зацікавлених чи просто випадкових фігур.
Подібну ситуацію краще всього назвати «аукціон» і використовувати в якості емпірично доступної спостереженню ситуації справжнього або дійсного аукціону. Саме так ми і вчинимо у даному випадку, використавши для цього протікання аукціонів у США так, як воно описане в роботі М. Діген «Ритуальні драми Америки» (Deegan, р. 51-77). Щоправда, інтерпретуючи ситуацію у дещо іншому ключі: М. Діген розглядає аукціон як місце формування та протікання ритуальної, ми – спектаклевидної форми економічної взаємодії.

– А можно так: утром стулья,
а вечером – деньги?
– Можно! Но деньги – вперед!
Илья Ильф, Евгений Петров
Сам по собі товарно-грошовий характер обміну, характерний саме для аукціону, в іншому випадку, як і в більшості ситуацій, може бути необов’язковим. Проте обов’язковим є те, що супроводжує і складає внутрішню сутність товарно-грошової взаємодії – обмін. Це той загальний базис, який лежить в основі будь-якої сценічної взаємодії, хоча можна і доповнити, що на цьому ж самому (на обміні) ґрунтується будь-яка економічна взаємодія взагалі.
Визначимо фабулу економічного спектаклю та характерні ролі акторів.

1 Першою ознакою фабули є демонстративний, спрямований на сприйняття й оцінку або якусь іншу реакцію характер економічного спектаклю.

– Если хотите, вы можете уйти.
– Тогда я, пожалуй, пойду.
– Но учтите – у нас длинные руки!
– Тогда я, пожалуй, останусь...
Илья Ильф, Евгений Петров

Спектакль завжди розігрується задля інших, аби досягти наприкінці процесу якоїсь вигоди, вираженої в предметно-речовому або культурно-символічному вигляді. Саме це ми і маємо в даному випадку – аукціон є демонстративною публічною акцією, певним різновидом гри. Він включає в себе конкуруючих гравців, очікувану винагороду, більш-менш формалізовані правила (дозволені та заборонені дії), ресурсний кошторис гравців, включаючи їх фізичні, інтелектуальні та морально-психологічні якості.
Закрученість сюжету (що є і додатковою перевагою даного економічного явища) створюється через націленість аукціону на конкурентну ігрову взаємодію, яка є принциповою відмінністю від просто торгівлі. Це проявляється, зокрема, у такій процедурі, як торг – боротьба за сприйнятливу для взаємодіючих сторін ціну товару, послуги чи інформації. В інших випадках ціна є стабільною і заданою наперед, і лише на аукціоні вона формується у процесі взаємодії.

Паниковский вас всех продаст,
купит и снова продаст…
Но уже дороже.
Илья Ильф, Евгений Петров
Ціна тут виступає продуктом чи результатом взаємодії, досягнутою угодою, в основі якої лежить згода, тобто компроміс як розв’язаний і замирений конфлікт. Сам спір стосовно ціни, тобто торг, передбачає обмін словами, репліками, спробами залучити когось на свій бік, отримати моральну чи навіть фізичну підтримку, переконати у своїй правоті, навіяти деякий настрій чи сформувати певний імпульс або мотив.
Торгуючі сторони у цьому процесі гнуть свою лінію або, виражаючись словами Гофмана, «виконують свою партію». Також мають місце маленькі та не тільки хитрощі, спроби взаємного обману, мімікрії (видавання чогось одного за зовсім інше) і підстановки (непомітне повернення іншого на своє колишнє місце).
Разом із тим у спектаклі можуть бути свої групи підтримки, анонімні організатори «громадської думки», добровільні чи спеціально найняті суфлери, всюдисущі експерти, коментатори і навіть коментатори коментаторів. У більшості випадків не дуже очевидний чи зрозумілий також справжній власник виставлених на продажу речей.

2 Другою ознакою економічного спектаклю виступає сценічність, яка, з одного боку, виражає неординарність події, з іншого – спеціально формується, підтримується і посилюється частково добровільно всіма учасниками даної взаємодії, частково – спеціально підготовленими і найнятими «професіоналами».

Вот я и миллионер!
Сбылись мечты идиота!
Илья Ильф, Евгений Петров

В результаті святкова атмо­сфера аукціону (це загальна риса будь-якого економічного спектаклю, його необхідна передумова) принципово протистоїть усьому звичайному, буденному й ординарному, а тому вульгарному. Неординарність події та ментально-психологічного стану гравців проявляється в їх можливих незвичайних діях, екстатичних вчинках, надмірностях оцінок і позицій.
У таких ситуаціях люди поводяться інакше, ніж звичайно, досить часто переживаючи це як стан насолоди, як свого роду соціальний (не фізико-хімічний) наркотик, після якого з необхідністю наступає «похмілля» – спустошеність, розчарування, озлобленість, досить часто невідомо на кого і чому. Це є одним із тих факторів, які провокують терор практично після кожного соціального бунту чи революції, які Ленін називав «святом народних мас». Так що можна з деякою впевненістю сказати, що чим гучнішим було свято, тим жорстокішим похмілля.

3 Третьою важливою особливістю аукціону, а значить, економічного спектаклю взагалі, є якісна невизначеність продаваного продукту (чи то сімейне срібло, чи то збанкрутілі підприємства, чи обіцяне циганкою-ворожкою «дівоче щастя»).

Раньше в фантастике главным было радио. При нем ожидалось счастье человечества. Но вот радио есть,
а счастья нет.
Илья Ильф, Евгений Петров

У своїх закликах, деклараціях, гаслах, політичних програмах тощо «продавці» уникають, по можливості, будь-якої конкретизації щодо умов реалізації товару (послуги): часу, місця, якостей, місця виробництва, способу використання, технології досягнення тощо.
Замість цього має місце надлишок подання міфолого-утопічних властивостей і елементів, реалізація або навіть будь-яка емпірична деталізація яких відноситься, за можливості, в минуле або майбутнє. Це є також однією з фундаментальних рис економічного спектаклю: його цілі та наміри завжди відірвані від актуальної ситуації, піднесені над нею, винесені в інші часи, тоді як плата-інвестиція за ці абстрактно-образні блага має бути внесена негайно.

Если бы устроили конкурс лжецов,
то победить бы смог только тот, кто говорил бы правду.
Илья Ильф, Евгений Петров

Отже, «продавець» як одна з основних фігур даної театральної чи театралізованої взаємодії на аукціоні виглядає, скоріше, як аферист чи шахрай. Виникає у цьому зв’язку цілий ряд запитань: чи можливі спектаклі такого роду без обману? Чи завжди «продавець» (у більш абстрактному контексті – «ініціатор» чи (і) «організатор») спеціально, з наміром вдається до обманних маніпуляцій, чи є випадковим їх співучасником і виконавцем? Як при цьому розподіляються вигода та витрати між учасниками взаємодії? Є вони партнерами, конкурентами чи навіть ворогами?
Якщо одночасно мають місце всі негативні моменти взаємодії (організатор, продавець та інші співвиконавці), якщо свідомо обманюють, маніпулюють і присвоюють собі всю чи левову частку того продукту, який «вироблено» під час і завдяки спектаклю, то чи можна назвати це спектаклем «по понятиям», тобто таким, в якому найбільшою мірою розкривається сутність даного явища?
Власне, не має принципового значення вагомість події. Для психолога, який досліджує суспільство, більш вагомим є сам факт формування деякого соціального порядку, тобто виникнення стійких, стабільних і відтворювальних стосунків між людьми. Якщо поглянути з цього боку, будь-яке випадкове або навмисно створене зібрання (сукупність) людей, між якими виникли сталі, відтворювані й унормовані (регламентовано на основі заздалегідь сформульованих або хоча б імпліцитно зрозумілих для учасників взаємодії правил) стосунки, вже є суспільними відносинами або суспільством чи його певним сегментом. У цьому відношенні будь-яка хоча би відносно стійка гра за певними правилами вже заслуговує на увагу як об’єкт спостереження чи дослідження.
Звичайно, те, що цікавить саме нас, не є будь-якою ігровою діяльністю, бо не кожна гра є достатньо інформативною та показово-демонстративною. Існує чимало побутових розважальних ігор, коли люди грають просто, аби вбити час, якось розважитись, побороти нудьгу повсякденного безглуздя, наповнити принципово порожній час деяким квазі- чи псевдосмислом. До цього класу відносяться всі ті побутові ігри, де і коли люди, за загальним і досить точним виразом, вбивають час, у більшості випадків нікчемно, бездарно та непродуктивно.

Мы чужие на этом празднике жизни.
Илья Ильф, Евгений Петров

В цьому випадку час не лише не є грошима, але, з більш високої точки зору, не є і життям. Сюди можна віднести всі карткові ігри, любительські, малопрофесійні шахи, футбол задля зміцнення здоров’я тощо. Не можна до аналізованого нами класу явищ віднести ті величні історичні драми і трагедії, де задіяні значні маси людей і великі обсяги фінансового і техніко-інформаційного ресурсу і які досить часто супроводжуються такою ж масовою загибеллю людей. Вони у подальшому входять в історію як знакові події, за якими досить часто «маркують» (позначають) протікання історичного часу. Щодо них існує цілком стійкий мовний конструкт типу «театр воєнних дій», «драма історії», «подія епохи» тощо.
Це особливі, ключові та знакові події, структурно-функційна і поведінково-діяльна анатомія яких, а також вплив на наступні події настільки особливий, що потребує зовсім іншої генетично-діалектичної методології аналізу.

До аналізованого нами класу ігор входять ті, які знаходяться десь посередині у будь-якому значенні цього слова: величини структурно-функціонального масштабу, наслідкових впливів, рівня виявлених у них закономірностей чи детермінованих стійких зв’язків, причин і наслідків, прикутої до них колективної уваги і зацікавленості в них громадської думки. Більш формалізовані вимоги до аналізованого класу ігор мають наступний характер:
взаємообмін і взаємодія в них проявляється через повторювані дії, які з часом тяжіють до все більш стійкої повторюваності, набуваючи при цьому рис «стійкої» стабільності;
окремо взята ігрова ситуація має, образно кажучи, гіпнотичний ефект, тобто поширюється на найближче соціальне середовище, втягуючи все більше сегментів цього середовища у свій простір, залучаючи до себе все нових гравців. Проте цей процес не є нескінченним; далі він починає підпорядковуватись закону «згасаючої хвилі»;
одночасно з цим спостерігається рух від початкової, відносно гнучкої до видозмін «фамільярно-товариської» фази, до все більш стійкої, застиглої, стабільно-статистичної, формалізовано-бюрократичної стадії. Цей рух ще можна позначити, як формалізацію чи інституціалізацію.
Має місце також символічне окреслення статусу території гри: етнічної (через одяг), державної (кордон), власності (паркан чи його замінник) або вказівка на позначення власності (вивіска на державних, виробничих або комерційних структурах). Специфічним символічним репрезентантом є в сучасних умовах реклама; її можна розглядати представником, позначником чи навіть фальсифікантом того, що стоїть поза рекламою. Нарешті, не більше ніж деякі символи, більш-менш вдало подані та розіграні у рольовій поведінці, є фігури політиків, яких у даному контексті можна позначити, як акторів розігруваного спектак­лю. Хоча про їх справжні якості ми можемо судити лише з того символічного образу, який функціонує у ЗМІ та соціальній комунікації; вони в більшості випадків попередньо «фабрикуються» відповідними PR-службами.
У процесі символічно-рольового представлення статусу, на відміну від розігруваної ролі, звичайно, більше значення, або «вага», належить предметно-речовому підтвердженню або просторовому розмежуванню. Соціальний простір відрізняється від фізичного тим, що він носить «перпендикулярний», тоді як предмети та речі навколишнього світу можуть бути розташовані один стосовно іншого як горизонтально (далі – ближче), так і вертикально (вище – нижче).

Не надо оваций! Графа Монте-Кристо из меня не получилось.
Придется переквалифицироваться
в управдомы.
Илья Ильф, Евгений Петров

Економічне життя, як і соціальне, завжди структурується за принципом «вище – нижче». Окремі індивіди або економічні групи постійно розташовуються на «соціальній драбині». Перебуваючи в одному і тому ж фізичному просторі та часі, вони водночас знаходяться на різних соціальних щаблях або сходинках: багатший – бідніший, старший – молодший, владний – безвладний, сильний – слабкий, неграмотний – освічений, дурний – мудрий тощо.

Навіть у випадку, коли суспільство прагне «урівняти» якісь спільноти в їх безправ’ї, бідності, злиденності, невігластві тощо, люди чинять суттєвий спротив, прагнучи по-своєму рестратифікувати власні відносини. Зокрема, у в’язниці існує своя стратифікація: злочинна «еліта» (вори в законі), «середній» клас (мужики), тюремний «пролетаріат» (опущені). До речі, останній термін («опущені») яскраво свідчить про те, що це – соціальні дії, націлені на стратифікацію, лише завдяки якій може відбутись ідентифікація та її (ідентифікації) символічне підтвердження і ствердження.
Той факт, що економічний простір як сцена театралізованої взаємодії згрупований вертикально, засвідчується деякими символічними аспектами економічних взаємостосунків. За можливістю, вищий статус завжди розміщений на більш високому місці, на підвищенні: царський трон, стіл для президії, амвон перед вівтарем для священиків (в перекладі з грецької – «рай гори», тобто найвища точка можливого фізичного розташування).

У деяких випадках, коли з тих чи інших причин фізичне підвищення начальника над підлеглими неможливе, особливим чином облаштовується горизонтальний простір: просторий кабінет, як правило, видовжений, аби через фізичну дистанцію засвідчити соціальну розбіжність і відмінність, ширма. Проте в цей процес символізації статусної стратифікації включені не лише фізичні об’єкти, а й люди: секретарка у начальника, особистий водій, охоронці, особисті кухарі й інший суто людський супровід статусно-виділених соціальних фігур має не тільки, і навіть не стільки технічне, скільки статусно-символічне призначення.
Чим більш розпливчасто визначений статус через предметно-речові, владно-розпорядницькі й інші ресурси, тим необхіднішим і значнішим стає його символьно-рольове позначення, вираз і презентація. У цьому випадку особливого значення набуває зовнішній вигляд, технологія поведінки (стиль, ритуал, манери, дрес-код, макіяж тощо), мова, звичайні та ритуальні жести, пози, взуття, прикраси. Важливим моментом є облаштування простору соціальної взаємодії, те, що Е. Гофман називає «сценою». Інколи вона обирається, у деяких випадках – спеціально облаштовується, подібно до того, як це робиться у театрі, де певні речі та явища несуть інформаційно-емоційне навантаження.

Интересный вы человек!
Все у вас в порядке. Удивительно,
с таким счастьем – и на свободе.
Илья Ильф, Евгений Петров

Слід також зазначити, що вага та значення статусу та ролі конкретизуються стосовно до сфери і місця економічної взаємодії. У формальних, особливо адміністративно-бюрократичних структурах, де статуси визначені формально-правовим чином, статус є визначальним стосовно ролі. Дії «керівника» регламентовані наперед відомими у даній структурі правилами, звичаями і відносно чіткими колективними очікуваннями. Його («керівника») поведінка настільки схематизована, що допускає лише незначні коливання, пов’язані з деякими індивідуальними рисами та конкретикою саме даної ситуації. Все те, що виходить за рамки приписаного, викликає більш-менш суттєве збурення, неспокій чи якийсь інший колективний ажіотаж.
У неформальних добровільних асоціаціях типу товариських груп, дозвільних спільнот, поселенських громад відносини між статусом і роллю розгорнуто навпаки: тут роль є, скоріше, домінуючою, аніж підлеглою і заданою моделлю поведінки. Точніше кажучи, тут роль є не презентацією статусу, а заявкою на нього.
Суб’єкт дії організовує свою поведінку на сцені взаємодії, зовнішній вигляд і манери адекватно тому, на який саме статус у даній спільноті претендує. Відповідно, він має продемонструвати, засвідчити, підтвердити і ствердити своє право на приналежність, визнання і схвалення. Характер соціальної взаємодії у цьому соціальному просторі, проте, такий, що тут статус жодного учасника взаємодії не набуває остаточного визначення, він весь час «плаває», постійно корелюючись із конкретними обставинами і специфікою ситуації.

Не корысти ради,
а токмо волею пославшей мя супруги!
Илья Ильф, Евгений Петров

Особливість полягає і в тому, що жоден із учасників взаємодії, як показують, зокрема, відповідні соціометричні опитування, ніколи не знає свого остаточного статусу. Тому тут роль не лише визначальна, а й більш стабільна, аніж статус. У формальних структурах подібна ситуація, як це доводив П. Блау (Blau, р. 187-194), спостерігається лише на стадії її створення, коли всі або більшість учасників ще не знають свого справжнього місця в даному середовищі, а тому лише демонструють власні потенційні ресурси, прагнення і домагання, як правило, суттєво їх завищуючи.

В принципі, форми статусно-рольового групування в економічних відносинах символічно опосередковані, в результаті чого символ стає знаком статусу, ролі або навіть сам позначає процес їх взаємного переходу. Вони різноманітні, їх опис можна продовжувати до нескінченності. Тому постає необхідність виявити механізми, а можливо, і технологію їх взаємного подання (презентація через зовнішні форми поведінки) і визнання (схвалення та підтримка індивідуальної або колективної персоніфікації статусів) чи надання деякого статусу за вдало розіграну роль.
У більшості робіт на дану тему (Юрженко, 2005; Энциклопеди­ческий социологический словарь, 1995; Туленков, 2009; Тарасенко, Іваненко, 2004; Социология на пороге XXI века: основные направления исследований, 1999; Сорокин, 1992; Резнік, 2003; Пачковский, 2000; Тернер, 1985, с. 236-239) і статус, і роль виступають у вигляді деяких схем, у кращому разі – моделей поведінки. Практично не береться до уваги «сцена» (той економічний простір, у межах якого статусно-рольові стосунки набувають якоїсь тимчасової завершеності). Отже, як окреме завдання гравцю треба звертати увагу на «антураж» (людське чи предметно-символічне наповнення чи заповнення сцени), «публіку» (сукупність індивідів чи груп, реакція яких на статусно-рольову «гру» визначає позицію діючого агента), «третейського суддю» (тобто той суб’єкт, який оцінює гру і визнає статус або роль ідентичними індивідуальній чи персональній на них заявці), групи підтримки і протидії, «закулісся», інші приховані агенти, вплив яких на формування статусно-рольових стосунків має місце.

Идемте в городской сад.
Я вам устрою сцену у фонтана.
Илья Ильф, Евгений Петров

Найадекватнішим теоретичним підґрунтям для розв’язання такого завдання може бути, за нашою думкою, концепція «самопрезентації» І. Гофмана (Goffman, 1959). Якщо нам вдасться, то це буде достатнім аргументом на користь того, що «самопрезентація» – важливий аспект людської поведінки, який потребує дбайливого подальшого дослідження з боку економічного середовища.
Проте варто зауважити, що при такій постановці проблеми концепція І. Гофмана набуває суттєвої реінтерпретації, бо у нього основна цільова установка «драматургічної постановки» є розкриття і ствердження самості, у нас – статусна чи рольова заявка (статус частіше націлений на підтвердження, роль – на ствердження і визнання). У Гофмана діє індивід, інколи його дії підтримує оточення. У нас – це, скоріше, економічний суб’єкт у більш широкому контексті, який відповідно до ситуації може конкретизуватись як статус або роль.

У Гофмана оточення, швидше, «підігрує» статусним чи рольовим заявкам виконавців. Із нашої точки зору, доречніше виходити з того, що оточення, скоріше, чинить опір, аніж «підігрує» статусно-рольовим претензіям економічного суб’єкта (агента, продавця).
На нашу думку, тут різниця в мірі та кількості, аніж у суті й якості. Навіть у такому інтимному колі, як товариський гурт, пара закоханих, сім’я, ровесники тощо, оточення чинить опір. Інакше взагалі б не були потрібні ті хитрощі, обхідні маневри, викрутаси й інші драматургічні виверти, які відомі нам із розвитку економічних сценаріїв купівлі–продажу. Нарешті, є розбіжність і стосовно основного виразу, що використовує Е. Гофман, – «презентація себе». Він, зокрема, наполягає, що в його роботах «…розглядаються способи, за допомогою яких індивід у звичайних робочих ситуаціях презентує себе і свою діяльність іншим людям» (Гофман, 2001, с. 29-30).
Ми ж розглядаємо це як взаємну статусно-рольову презентацію і трансформацію. Звичайно, роль, особливо як заявка на статус, є більш динамічною, менш визначеною, передбачає необхідний обсяг творчої інновації. Рольова ж презентація статусу у формально-адміністративних структурах більш регламентована, дотримується чітко визначеного «рольового репертуару». Хоча деяке розмаїття має місце і тут: «начальник» може бути строгим, вольовим, добрим, приємним, дурнуватим тощо.
І. Гофман вбачає цільове завдання «гравця» в тому, аби самовиразитися, ми – самоствердитись. Самовираження у нього проявляється через отримання іншими вражень стосовно гравця, у нас – ствердження його статусу як законного чи легітимного або визнання його заявки на статус як обґрунтованої та підтвердженої певними індивідуальними чи колективними ресурсами. Звичайно, в обох випадках має місце елемент удавання (мімікрії), облуди, фальсифікації як справжніх намірів, так і дійсних ресурсів, лицемірства, тобто всього того «театру», який так майстерно описує Гофман.

Пусть поволнуется. Клиента надо приучить к мысли, что ему придется отдать деньги. Его надо морально разоружить, подавить
в нем реакционные собственнические инстинкты.
Илья Ильф, Евгений Петров

Доречно буде зауважити, що в описуваних нами діях є певна схожість, аналогія з тим, що називають маніпулятивними технологіями, або PR-акціями. Проте має місце і суттєва розбіжність: маніпулятивні технології та PR-акції є раціонально задуманими, наперед спланованими і чітко організованими діями; статусно-рольовий «театр» (предмет нашого дослідження) – більш поширений, досить часто стихійний і не завжди достатньою мірою усвідомлюваний процес.
Ще одна відмінність полягає у тому, що маніпулятивні технології та PR-акції використовують переважно ідейно-словесний ресурс, хоча не цураються й образно-символічних форм впливу. Статусно-рольовий «театр» включає в себе переважно пози, жести, вирази обличчя, відповідне символічне оформлення як «сцени» взаємодії, так і акторів. У цьому аспекті статусно-рольова постановка більше прив’язана до конкретного соціального оточення: традицій, віри, ідеології, культурного досвіду конкретної групи, практики соціальних комунікацій, а також того, що Гофман називає «регламентарний контекст взаємодії» – мораль, право або правила внутрішнього розпорядку, коли йдеться про формальні організації. Головне, аби був витриманий загальний принцип: кожен може заявити про себе яким завгодно чином, але зобов’язаний при цьому підтвердити за допомогою рольової гри свої домагання. Інакше оточення не визнає їх правомірними.
Окрім адміністративно-правових механізмів, які тут спеціально не розглядаються, невизнання чи заперечення рольової заявки на статус проявляються в байдужості «глядачів», словесних формах незгоди, емоційному обуренні, рольовою самопрезентацією, ізоляції, демонстративному покиданні «сцени» взаємодії, а також містифікаціях, жартах і різного роду «розіграшах». Хоча певне значення має «соціальний капітал»: родинні та службові зв’язки, протекція, популярність (ім’я), група підтримки (вболівальники, актив, церковний клір тощо) й інші супутні обставини. Гофман при цьому вважає, що, коли індивід або виконавець у різних обставинах грає одну й ту ж роль (за його виразом,«партію») перед однією й тією ж аудиторією, можна говорити про виникнення соціального відношення (Гофман, 2000, с. 48).
На нашу думку, це свідчить також про появу економічного статусу, який є місцем перетину і зустрічі різного роду ролей або рольового репер­туару, а також стабільної аудиторії для його сприйняття й оцінки. Будь-яку соціальну взаємодію можна і варто розглядати також як процес формування, контролю й управління враженнями, як на цьому наполягає П. Бурдьє. Цей процес є поєднанням певних зусиль, націлених на нав’язування та визнання деякою аудиторією пропонованого визначення ситуації, своєї тематики спілкування та її (тематики) бажаної інтерпретації, оцінки і сприйняття (Bourdieu, 1964).
Будь-яке відхилення від заданого сценарію при цьому засуджується, відкидається з правових, моральних або естетичних міркувань. Якщо це буде колективний суб’єкт, передбачається існування надійної «команди» або «групи підтримки», формування певного «бригадного» чи «командного» етосу (внутрішніх правил взаємодії), наперед розробленого сценарію.

Отвечать поклонами и улыбками. Ртов попрошу не открывать.
Не то вы черт знает чего наговорите.
Илья Ильф, Евгений Петров

Значну вагу має грамотний розподіл командної діяльності на «сцені» та «закуліссі» економічних сценаріїв, де утримуються або виробляються ті технологічні прийоми, які краще не доводити до відома аудиторії. Результативність зусиль значною мірою залежить від солідарних і технічно грамотних дій команди, готовності та схильності аудиторії визнати даний статусно-рольовий спектакль як належний, сприйнятливий чи навіть єдино можливий.
Процедура і зовнішній вигляд гравців має особливе значення, бо роль завжди «одягнута». Проте це має більше значення в тому випадку, коли роль проявляється, як заявка на статус, тобто вона ще не схвалена, не визнана, не легітимізована, тим більше – не легалізована. У випадку, коли статус чітко визнаний і визначений, роль може бути і «роздягнутою». Наприклад, у відомій казці Андерсена про хлопчика, який побачив голого короля. Чому хлопчик помітив, а дорослі ні? Тому що у дитини має місце природно-речове сприйняття світу таким, яким він є, а точніше – виглядає. У дорослих же одягнуті «статусні окуляри», вони бачать короля не як тіло чи навіть просто людину, а як статус; для них і голий король – король. Для хлопчика це просто голе тіло, а не владний статус. Голе тіло також може бути ознакою статусу, але у тих випадках, коли воно саме по собі є об’єктом естетичного сприйняття, розважального видовища чи комерційного торгу. В усіх інших випадках одяг є домінуючою або достатньо значимою ознакою статусу.

Спешите выпить вашу долю спиртных напитков, съесть ваши двадцать тысяч котлет. Не то налетят посторонние лица и сожрут вашу порцию в жизни.
Илья Ильф, Евгений Петров

Важливо також зауважити, що чільне місце у статусно-рольових трансформаціях належить верифікації та фальсифікації. Маємо на увазі визнання та підтвердження рольової персоніфікації статусу або статусне підтвердження ролі. Відповідність між ними призводить до рівноваги і впорядкування економічних взаємин, розбіжність породжує конфлікт. Фальсифікація означає заперечення, неприйняття персоніфікованого статусу або рольової заявки на нього. У такому випадку під існуючий статус підводиться інший соціальний суб’єкт або даній конфігурації ролі приписується інший статус.
Якщо статус настільки могутній, міцний, визначений, визнаний, існує тривалий час (наприклад, впродовж історичної епохи), особливих перешкод із його презентацією немає, як і у більшості випадків сама по собі технологія презентації такого статусу не складає особливих труднощів – вона вже давно розроблена і проявляється як звичай, традиція, процедура чи церемоніал.
Складнощі виникають там, де статус набуває деякої трансформації, втрачає колишню стійкість і стабільність, не має належної легітимності чи узвичаєної очевидності. Чим більше посилюється невизначеність статусу, тим більше він виявляється як роль, а отже, потребує презентації, як спектаклю та тих символічних форм оточення і поведінки, що цю гру зазвичай супроводжують.

У свою чергу, чим більш адекватно зіграна роль в якості заявки на певний статус і чим більшого визнання і схвалення вона отримує, тим чіткішого, виразнішого, стабільнішого вигляду набуває дана роль і тим менше потребує зовнішньо-символічних чи інших театра­лізованих форм для свого подання. Як і у випадку стабільного і незворушного статусу, і ситуації достатньо очевидної рольової заявки на статус, зовнішні форми поведінки та її предметно-символьний і поведінково-спектакльний (сценічний) супровід утрачають свою вагу.
Вірно і протилежне: недостатньо визначений статус, як і «драматургічно» розмита рольова заявка на статус, у першу чергу, потребує спектаклю та сцени. У цьому пункті реальна поведінка немовби формально різних соціальних агентів збігається. Саме тут скоріше всього і можна побачити якісь реальні механізми «презентації себе», маючи на увазі статусно-рольовий аспект поведінки.
Повної та завершеної технології процесу, на даному етапі дослідження теми, подати поки що неможливо, проте описати окремі фрагменти і тим самим намалювати деякий ескіз до портрета можна.
Необхідність створення позитивних вражень про себе (будь-якого суб’єкта економічної взаємодії) виникає там і тоді, коли або втрачається попередня статусно-рольова позиція, або виникає потреба і прагнення змінити її, або постає необхідність підтвердити її незворушність перед загрозами, які виникають об’єктивно і визначаються суб’єктивно.

Жизнь, господа присяжные заседатели, это сложная штука, но, господа присяжные заседатели, эта сложная штука открывается просто, как ящик. Надо только уметь его открыть. Кто не может открыть, тот пропадает.
Илья Ильф, Евгений Петров

Втрата колишнього статусу чи ролі може завершитись також примиренням з існуючим станом речей, визнанням нового статусу або ролі. Цей процес називається «охолодженням» – набуттям нової рівноваги між домаганнями чи прагненнями і реальними досягненнями. Супроводжується він звичайно пом’якшенням амбіцій і проектів, у нашому випадку – статусних або рольових домагань.

Аби уникнути подібної негативної перспективи, суб’єкт економічної взаємодії віднаходить і формує певні прийоми дії та взаємодії, які покликані створити сприятливе враження стосовно певної ініціативи чи спроби її подання, а також, у разі необхідності та наявності відповідних ресурсів, корекції якихось негативних моментів, у сучасній соціології – формуванням іміджу. Саме в цьому пункті реальний стан суб’єкта економічної взаємодії та його образ розходяться, й інколи настільки далеко, що починають існувати окремо. Це означає, що людина як конкретна індивідуальність («самість» за термінологією прихильників інтеракціоналізму), і людина як статус чи роль починають існувати окремо, тільки інколи більшою чи меншою мірою співпадаючи між собою.

Статусно-рольова позиція й інтимні потреби людської індивідуальності, розбігаючись, створюють певну розбіжність, дистанцію. Вона може свідчити як про невдалу статусно-рольову презентацію, так і про нездатність чи принципове небажання оточення визнати чи побачити за образом (іміджем) індивідуальність.
Зовнішній вигляд (наприклад, форма або дрес-код), а також відповідне оформлення ситуації економічної взаємодії («сцени») й інші види символічного супроводу стають у цьому випадку обов’язковими. Заявити в такій ситуації стосовно своєї неповторної індивідуальності можна, лише вда­ючись до якихось «екзотичних» форм одягу чи поведінки, в тому числі до актів дієвого чи символічного вандалізму (ідейно-ціннісний негативізм, побутове хуліганство тощо). Довжина дистанції від власної самобутності свідчить про статусно-рольову, тобто соціальну компетентність, статусно-рольову пластичність соціальних гравців.

Незалежно в