№4(15)(2013)

Останнім часом Україна рішуче поривається до Євросоюзу, підкріплюючи свої наміри незначними демократичними зрушеннями. Європейська сторона аплодує нашим змінам, проте не втрачає можливості ткнути носом у недоробки та невиконані обіцянки

Черговим стимулом для української демократизації став приїзд президента Парламентської асамблеї Ради Європи Жан-Клода Міньйона. Завдяки щасливому випадку за кілька днів до прибуття європейського гостя Віктор Янукович дав команду оперативно приватизувати ЗМІ, по суті, зробити те, що Україна пообіцяла ПАРЄ ще в 2005 році. Йдеться про Резолюцію №1466 «Про виконання обов'язків та зобов'язань». Зокрема, «провести роздержавлення друкованих ЗМІ, заснованих органами державної влади та місцевим самоврядуванням, а також гарантувати прозорість їх власності». Команда пролунала - і робота закипіла ... Спочатку... У будь-якому випадку, стала яскравим штрихом у картині «сприятливих змін» для європейського делегата.

Як повідомляють очевидці, пан Міньйон був настільки вражений Україною і персоною нашого Президента, що одразу телеграфував до Страсбурга перехопити настільки європеїзовану Україну у Росії: оперативно підписати угоди про Асоціацію і ввести безвізовий режим. Здавалося б, це успіх: і європейці поїдуть задоволеними, і реформа повним ходом піде. І все б чудово, та тільки час минає, а про приватизацію ні слова...

Наша пісня гарна...

Почнемо з того, що це вже не перший глухий кут у прагненні влади звільнити редакції від свого ж турботливого опікування. Епопея з роздержавленням українських ЗМІ триває понад 10 років. Вперше ідея про приватизацію прозвучала ще в 1998 році з вуст депутата Віталія Шевченка. Через рік парламент прийняв постанову «Про діяльність Кабінету Міністрів та інших органів влади щодо забезпечення свободи слова, задоволення інформаційних потреб суспільства та розвитку інформаційної сфери в Україні». Тоді в документі було чітко прописано: прискорити розробку концепції роздержавлення ЗМІ. Процес прискорення тривав чотири роки. У 2003-му на парламентських слуханнях було прийнято постанову про винесення на розгляд законопроекту «Про концепцію роздержавлення ЗМІ». Майже п’ять років і три стимули: резолюція ПАРЄ та плани дій «Україна - НАТО», «Україна - ЄС» знадобилися для втілення концепції в реальні законопроекти. Близько 20 варіантів приватизації вже запропонували держструктури, професійні організації та народні депутати. Мабуть, найбільш адекватні спроби зробили Держкомтелерадіо, Спілка журналістів (НСЖУ) та Мін'юст.

Наприкінці 2012 року ми наблизилися до приватизації, як ніколи: Державний комітет телебачення і радіомовлення спільно з Національним Союзом журналістів підготували законопроект «Про реформування державних і комунальних ЗМІ» і в жовтні подали його на розгляд Кабміну. Документ передбачав поетапне реформування преси протягом семи років. «Пілотний етап» включав добровільну реорганізацію ЗМІ впродовж трьох років із паралельною виробленням «кейсів» для інших редакцій. На «Основному етапі» планували протягом чотирьох років приватизувати інші ЗМІ. Також передбачалася безоплатна передача колективам редакцій їх реформованої власності, пільги на оренду робочих приміщень і дотації на перший час. Однак настільки щедрі «підйомні» Мінекономрозвитку і Держпідприємництво визнали зайвими і законопроект забракували.

Крига скресла?

А 21 березня Президент всім нагадав про українські зобов'язання перед ПАРЄ і дав розпорядження Миколі Азарову почати прискорене роздержавлення друкованих ЗМІ. Щоб уникнути затяжних суперечок між владою та медіа, 2 квітня провели експертне засідання в рамках програми «Відкрита розмова». За стіл переговорів посадили представників усіх гілок влади, а також делегатів від Держкомтелерадіо, НСЖУ та інших професійних об'єднань. Щоб не витрачати час на порожні суперечки, учасники вирішили доопрацювати проект Держкомтелерадіо з урахуванням минулорічних правок Кабміну і порад від представників ЗМІ.

З етапами приватизації та порядком реформування всі погодилися, проте ряд позицій з безоплатної передачі власності, соціальних пільг, оренди та дотацій частина делегатів прийняла в багнети. Члени НСЖУ не втомлювалися повторювати, що зараз не найкращий час для реорганізації - період економічного спаду, скорочення ринку і доходів ЗМІ. І без підтримки держави редакції не зможуть адаптуватися і протриматися навіть малий період часу на ринку українських ЗМІ.

Глава асоціації медіаюристів Тетяна Котюжинська апелювала до того, що середня ціна накопиченого за роки майна в одній державній газеті не перевищує 30-50 тис. грн, і держава могла б пожертвувати настільки малими сумами на користь виживання своїх відданих ЗМІ. Проте ці питання так і зависли в повітрі.

Планувалося, що до 5 квітня Кабмін доопрацює законопроект і подасть Президенту для внесення до Верховної Ради як невідкладний, проте на дворі травень місяць, а проект досі не затверджений. На думку голови Держкомтелерадіо Олександра Курдіновича, чергову затримку спровокував Кабмін, цього разу міністрам не вистачило юридичних висновків.

Сюрприз від нардепів

Поки міністри і журналісти сперечалися, народні депутати часу не втрачали і зареєстрували два аналогічних законопроекти. Причому перший (№2600 «Про реформування друкованих ЗМІ»), розроблений шістьма депутатами (Миколою Томенком, Рустамом Рауповим, Миколою Княжицьким, Ігорем Мірошниченком, Степаном Курпілем і Миколою Баграєвим), пройшов реєстрацію 21 березня, що автоматично перевело проект від Держкомтелерадіо до лав альтернативних, з регламентом реєстрації до 4 квітня (строки вже минули).

За версією парламентаріїв, приватизацію друкованих ЗМІ можна провести всього за чотири місяці. Їх закон передбачає чотири способи реформування друкованих ЗМІ залежно від наявності власності та бажання «роздержавлюватися» у трудового колективу. Реорганізовані медіа можуть розраховувати на держпідтримку, якщо збережуть назву, мову виходу та загальний напрямок. Газетам і журналам місцевого значення передбачена підтримка з місцевого бюджету. Крім того, нових власників зобов'яжуть не скорочувати штат співробітників протягом двох років.

Другий законопроект (№2600-1 «Про внесення змін до деяких законів України щодо реформування державних і комунальних друкованих ЗМІ») зареєстровано 9 квітня народним депутатом Миколою Княжицьким. На думку автора, його проект максимально узгоджений з чинним законодавством про приватизацію та містить усі механізми захисту трудового колективу.

У результаті на сьогоднішній день ми маємо ряд непоганих аналогічних проектів і в два рази більше нерозв'язних проблем, тому жодних перспектив і гарантій, що справа зрушиться з місця, у нас, як і раніше, немає.

Сучасні виклики: кому піти, кому залишитися

Роздержавлення ЗМІ - це прогресивна загальносвітова тенденція. Але виникла вона не тому, що наш світ стає більш відкритим і демократичним - причина у зміщенні інформаційних полюсів. Якщо, починаючи з XX століття, світовим трендом вважалася громадська думка, формування якої по праву віддавали ЗМІ: у радянський час - партійним виданням, а в ринковий – трьом-чотирьом авторитетним медіамагнатам, то тепер єдиної громадської думки фактично немає. Суспільство є, а єдиної думки у нього немає. Сучасний парадокс. Проте зараз є безліч компетентних і некомпетентних суб'єктивних думок, які вільно викладаються на майданчиках Інтернету і задають загальносвітові інформаційні тенденції, непідвладні редакторам, власникам видань та держателям влади. Тепер кожен має право створювати свій інформаційний продукт, публікуючись у блогах, висловлюючись на форумах і в соціальних мережах. І виникають логічні питання: навіщо суспільству ЗМІ, яким воно більше не довіряє, і, відповідно, навіщо владі рупор, якого ніхто не чує, і слухати не бажає?

У всіх розвинених країнах цю закономірність простежили давно і вжили належних заходів. У низці європейських країн роздержавлення провели ще наприкінці XX століття. Колосальних результатів домоглася Польща, перетворивши державну медіамонополію на сучасний ринок приватних ЗМІ.

Українська влада вже давно відчула, що державна преса втратила свій авторитет в очах громадськості. Однак власноруч ліквідувати в минулому потужний інструмент тиску і маніпулювання масами у неї рука не піднялася. Ось тут-то і стали в нагоді всі європейські директиви і зобов'язання, які спливли. Влада поспішила із заявами про свободу слова, демократії та блюзнірське марнотратство бюджету на утримання близько 700 державних ЗМІ, які раптом виявилися ні чим не кращі за ті приватні медіа, які намагаються вижити на жорсткому ринку ЗМІ.

Якщо взяти до уваги дані Держкомітету з телебачення і радіомовлення України на кінець 2012 року, у власності держави або комунальних підприємств знаходиться 667 друкованих видань. А це потенційні динозаври, абсолютно не пристосовані до самостійного виживання на сучасному ринку ЗМІ: у них немає навичок ефективного фінансового планування, позиціонування на ринку і продуктивної роботи з рекламодавцями. З одного боку, на те він і ринок, щоб умови для всіх були рівними і процвітав природний відбір. Однак теперішній момент для роздержавлення дійсно вкрай несприятливий.

Зараз навіть приватним ЗМІ виживати колосально складно. Тиражі зменшуються, рекламодавці йдуть у мережу в пошуках великих грошей і глобального споживача. У результаті видання змушені викручуватися і вдаватися до всіляких хитрощів, щоб утриматися на плаву. Нерідко щоденні видання зменшують оберти і виходять раз на 2-3 дні; багато хто поспішає підкорювати інтернет-простори, відкриваючи майданчики-версії і площадки-гібриди. І це не прагнення охопити нові сегменти аудиторії, а лише спроби утримати читачів, які поступово спливають у мережу. Один із радикальних виходів - на межі краху встигнути закрити традиційний формат ЗМІ і відкрити багатофункціональний «оригінальний інтернет-ресурс» для ефективного просування контенту й отримання прибутку. ЗМІ шукають нові сучасні рішення, впроваджують свій інформаційний продукт в Інтернеті.

Таким чином, нова, демократична журналістика - це, звичайно, чудово, і стежка до неї в сучасному розвиненому світі непогано протоптана, проте йти нею ми будемо чисто по-українськи: натикаючись на граблі, вибоїни і не без втрат. І хоча зараз багато хто нарікає на патріотичний настрій спілок, комітетів і професійних журналістських організацій підтримати перехідні на свій хліб редакції, слід усвідомити, що це єдиний спосіб зберегти хоча б жалюгідний відсоток екс-державних медіа після прогресивної реформи з демократизації ЗМІ.