Приобрети журнал - получи консультацию экспертов
№3(26)(2014)
Остап СтупкаОстап Ступка народився 2 вересня 1967 року в м. Львів (Україна), в акторській родині. Батько – Богдан Ступка, Герой України, Народний артист СРСР і України; мати – Лариса Ступка, в минулому – балерина.
Дружина Остапа – Ірина Батько-Ступка, художник-модельєр за освітою, директор театру «Сузір’я» (м. Київ).
Актор має трьох дітей. Старший з них – Дмитро Ступка, артист Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, молодші – донька Устина і син Богдан, якого назвали на честь діда.
Цікаві факти з життя Остапа Ступки:
Нагороди та премії Остапа Ступки:
Заслужений артист України, Кращий драматичний актор року (2005), Кращий телеведучий (телепередача «Перший мільйон», 2007), лауреат мистецької премії «Київ» імені Амвросія Бучми (2009), Народний артист України.
Остапе Богдановичу, сьогодні російська культурна еліта розділилася на два табори – одні гостро засудили агресію В.В. Путіна, виступивши на захист миру та єдності України, інші ж написали листа на підтримку політики російського президента. Чия реакція стала для Вас несподіваною?
Та ні, деякі прізвища взагалі не стали для мене несподіванкою: Федір Бондарчук, Станіслав Говорухін… Хто здивував, то це львів’яни: Леонід Ярмольник та Юрій Башмет, особливо їхні закиди про те, що у Львові знущалися над російською мовою, – це неправда.
Чи є певний розкол у цьому питанні серед українських діячів мистецтва?
Ви думаєте, що тут є ті, хто підтримує Росію? Власне я нічого такого не чув. Можливо, кримська культурна еліта…
Багато українських та російських артистів нарікають на те, що проблеми геополітики залишили їх без роботи й гонорарів. Ви відчули дефіцит проектів і ролей?
Так, у кіно зараз взагалі немає роботи, мені нічого не пропонують. Склалася якась патова ситуація, коли немає нічого, окрім театру.
Як заповнюються зали театру імені Івана Франка в період політичної кризи?
Зали заповнюються нормально. Люди відчувають потребу ходити у театр, мати якусь віддушину, бо ж дивитися півроку телевізор вже немає сил. Ні книжки не прочитати… Всі приходять додому і вмикають телевізор – переглянути новини. До речі, зараз і рейтинги високі тільки на тих каналах, що транслюють новини. Багато розважальних проектів на телебаченні вже закрились. Мій старший син Дмитро брав участь у танцювальному проекті на телеканалі «Україна», – вийшло два ефіри, і на тому все – рейтингів немає. Ну, це зрозуміло – ситуація зараз складна… Тому якщо телебачення виграє завдяки новинам, театр – завдяки живому спілкуванню.
Якщо Москва продовжить спроби анексувати українські території і уряд відповідно відреагує (в кулуарах точаться розмови про введення візового режиму для росіян) – це може спровокувати появу «залізної завіси» в українсько–російському театральному житті, кінематографі?
Я не думаю, що запровадять візовий режим, а якщо і введуть, то не сьогодні. А ось на державному рівні врегулювати питання з російськими гастролерами та кінокомпаніями на українській території – варто. Слід скерувати ситуацію в правове поле і прийняти необхідні закони. Спробуйте зараз знятись у кіно в Росії – вони ж себе убезпечили – там потрібно платити чималі кошти за дозвіл на роботу. І це з урахуванням того, що росіяни майже нікого, окрім своїх, не запрошують зніматися. Відповідні кроки потрібно робити і нам. Я вже неодноразово казав: слід прийняти закон, за яким російські кінокомпанії, заходячи на наш ринок, будуть зобов’язані платити мито за дозвіл знімати на території України. Ця сума могла б піти на підтримку українського кінематографа – у фонд Держкіно. Крім того, нам потрібно законодавчо врегулювати відсоткове співвідношення українських і російських акторів у кіно.
Який відсоток фільмів, що знімаються в Україні, належать російським кінокомпаніям?
У процентному співвідношенні – приблизно дев’яносто на десять. У нас дуже мало фільмів знімається. Вийшли «Тіні незабутих предків», «Київський торт» і на цьому тижні буде прем’єра фільму «Трубач». Це те, про що я знаю. Щось, може, і знімається, – якесь там авторське кіно, про яке потім ніхто не чує... Але таких фільмів, які б потрапляли у прокат, – один, два, три та й усе.
Припустімо, що у нас введуть обмеження для входження російських кінокомпаній на український ринок, але ж тоді й українські актори втратять навіть ту невелику кількість ролей і гонорарів, які мають у російському кіно.
Скільки вже нам на Москву молитись? Вже треба своє кіно розвивати. Хіба у нас немає гарних артистів? Не менше, ніж у Росії! Здавалося б, парадоксальна річ: країна незалежна, а кіно зникає. За Радянського Союзу все було навпаки, українське кіно процвітало: кіностудія Довженка; Одеська кіностудія, Ялтинська кіностудія, Укртелефільм – всі працювали.
Чи все впирається у фінансування?
Переважно. Але, мабуть, ще й у мізки впирається.
У чиї мізки?
У мізки тих людей, які могли б підтримати кіно, – меценатів, мільярдерів. Україна –
не Голівуд, у нас не потрібно вкладати по $150 млн, щоб зняти гарний фільм, – навіть за $3–5 млн можна зняти непогане кіно. Та, мабуть, людям це не цікаво… Хоча зусиллями меценатів український кінематограф можна було б підняти на раз.
Коли міністром культури та мистецтв був Ваш батько, Богдан Сильвестрович, залучити меценатів також не вдавалося?
Теж складно було. По–перше, дуже важко людину зацікавити, бо ж меценат розраховує повернути кошти назад, а це справа ризикована. Кіно – це насамперед бізнес. Щоб його запустити і потім щось отримати, необхідно щось у нього вкласти. Коли батько був міністром, були великі кінопроекти, але налагодженого механізму все одно не було. Кіно – це завод, конвеєр, – сьогодні виходить один фільм, завтра інший – це безперервний рух. А в нас склалась дивна тенденція: хтось щось знімає, та ніхто нічого про це не знає – якісь авторські фільми, які показують на якомусь фестивалі, Бог знає де... Авжеж, були «Канни» в документалістів, був «Короткий метр» – це все чудово, але потрібно якось комерційне кіно піднімати, яке б збирало кошти і на них би знімались дитячі фільми, казки, мюзикли, трилери, жахи. Всі жанри мають бути представлені в кіно. А у нас поки що якась недолугість у всьому цьому, і це пригнічує, тим паче, у теперішній ситуації, коли накрилося майже все, і накриється ще більше…
Два роки тому Ви з’явилися в першій трійці виборчого списку партії «Україна – Вперед!» Наталії Королевської. Обіцяли працювати на українську культуру, формувати культурне лобі в парламенті і навіть представили ґрунтовну програму… Тоді не пройшли, а як у Вас сьогодні з великою політикою? Незабаром переобиратимуть парламент – спробуєте ще раз?
Ні. Мені не подобається агресія, яка постійно присутня в парламенті. Не знаю, можливо зараз там щось змінилося, але я краще займатимусь своєю справою. Тим паче у Верховній Раді вже є Богдан Михайлович Бенюк –народний депутат України, народний артист України, майстер сцени – чому ж він не лобіює якісь програми по культурі, хоча б мої, наприклад? Його пропозицій я також поки що не чув, а вже більше року минуло.
Напевно, щоб «протягти» свою програму, потрібно самому її лобіювати…
Напевно. Але дивно якось: людина від культури у парламенті і не займається культурою, займається дечим іншим – ну, ми всі бачили, чим…
Чимало Ваших програмних пропозицій стосувалися фінансів: закон про меценатство, який би частково звільняв благодійників культури від податків; закон про кінематографію, що скасовував оподаткування держдотацій на кіновиробництво... Тепер, коли міністром культури став Ваш колега – Євген Нищук (так би мовити, «своя людина» при владі) – будете просувати власні ініціативи, напрацювання Богдана Сильвестровича в сфері розвитку культури?
Ой, йому зараз нелегко. Зараз такий період, що всі питання зводяться до Криму. Лобіювати якісь програми, спрямовані на розвиток, у час, коли відбувається руйнування, – я просто не бачу у цьому сенсу. Слід розібратися з тим, що зараз відбувається. У країні порушено плин життя, всі знервовані, бізнес зникає у людей, роботи немає… Такі речі лобіюються, коли у країні все спокійно і стабільно.
У бюджеті на 2014 рік було закладено близько 2,2 млрд грн на сферу культури. Але зараз «культура» стала заручником ситуації – кошти хочуть перекинути на армію. Як вважаєте, де і на чому це відгукнеться в першу чергу?
Стосовно театрів, йдуть розмови про те, щоб компенсувати цей дефіцит за рахунок зарплат. Наскільки я знаю, у Мінфіні вже є законопроект, який нівелює всі звання і надбавки. Зараз артисти отримують окремі надбавки за почесні звання: «заслужений», «народний», за вислугу років – і накопичується певна сума. Так ось – все це хочуть відібрати, щоб народний артист України жив на 3 тис. грн на місяць. Це нонсенс, я вважаю. Тоді залишається тільки звільнятися чи емігрувати кудись.
Зорієнтуйте, яка сьогодні ставка в артиста другого плану, в провідного артиста?
Ой, я колись прохопився у розмові, так артисти з інших театрів почали кричати: «Чим вони кращі, ніж ми?!». Не буду казати. Хоча це якийсь дивний підхід, – хіба всі артисти однакові? Це радянська система, яка й досі залишилася в управлінні театру, його структурі, системі нарахування зарплат. Є певні критерії, за якими оцінюється рівень артиста: перша, друга, третя категорії; є майстер сцени, провідний майстер сцени… Наприклад, заслужений артист отримує додатково 20 % від ставки, народний – 40 %. Така система залишилася ще з радянських часів: чим більше працюєш, чим вищих звань досягнув – тим більше отримуєш. Звичайно, у Сполучених Штатах народних артистів немає, така система тільки в нас і Росії. Навіть у Болгарії її, здається, вже скасували. А у нас зараз народних хоч греблю гати – і що, народ знає всіх наших народних артистів? Я не впевнений.
Тобто Ви проти того, щоб нашим артистам присвоювали звання і платили надбавки?
Ні, я тільки «за». Як я можу бути проти? Просто в нашій країні досі такий механізм – радянський. А придумати інший, за яким можна нормально платити людині за її роботу, – ще не спромоглися.
Зараз масла у вогонь підливають гучні ініціативи ліквідувати або реорганізувати Мінкульт як рудимент «совка». Як вважаєте, чим закінчиться ця дискусія?
Ліквідувати Міністерство культури? А яка альтернатива?
Стихійно створена в період «революції» «Асамблея діячів культури» (так би мовити, «рух знизу»), що в перспективі пропонує замінити центральний орган культури на різножанрові агентства: театру, кіно, музики тощо.
Чесно кажучи, вперше чую. Поки що не можу коментувати.
Під час «помаранчевої революції» та «євромайдану» керівництво театру ставило якісь дисциплінарні рамки для артистів, вживало санкції через прогули і перебування артистів на Майдані?
Ні, нічого такого не було. Під час «помаранчевої революції» у 2004 році у нас і вистави зривалися на гастролях, але ніяких санкцій до артистів театр не застосовував.
Ще за життя Богдан Сильвестрович намітив масштабні реформи в театрі імені Івана Франка й активно вводив у курс справи свого друга, наступника – Станіслава Мойсеєва. З дня призначення Мойсеєва художнім керівником минуло більше року... Що кардинально змінилося в театрі за цей час?
Знаєте, театр така субстанція, що тут одразу і кардинально нічого не зміниш. Можна змінити свою позицію щодо мистецтва, своє розуміння сучасного театру... У театрі все складніше: коли з’являється новий художній керівник і розпочинаються зміни в певному напрямі, вони втілюються у нових постановках.
Дебютною постановкою Мойсеєва у статусі художнього керівника і своєрідною декларацією про наміри щодо розвитку театру став спектакль «Квітка Будяк». Наскільки відчутний дух новаторства в театрі сьогодні? Чи стає він майданчиком для експериментів?
У театрі завжди мають бути експериментальні речі. Це як одна зі складових театру. Експеримент має бути цікавим і виправданим. «Квітка Будяк» – сучасна річ, на злобу дня. Глядач добре її прийняв, хоча думки розділились. Дехто казав: «Та я таке щодня на вулиці бачу – ще буду приходити і в театрі дивитись!». Загалом, коли одним подобається, а іншим – ні, і через це виникає дискусія – це чудово – театральний продукт привернув увагу людей. Про театр мають говорити. Потрібно висаджувати свідомість. Бо в нас якось усі звикли до побутового спектаклю. Дещо змінився добір запрошених режисерів, матеріал, навіть з урахуванням того, що це класика. Взагалі, я думаю, що класика завжди поза часом, тому з нею можна експериментувати, як ми свого часу і робили з Андрієм Жолдаком у виставі «Три сестри», з Григорієм Гладієм у виставі «Істерія».
Театр імені Івана Франка – один з небагатьох в Україні, який ставить саме українську класику. Чи не обернеться крен у бік новаторства для театру втратою дорослих зірок, які стануть «неформатними»?
А хіба вони не зможуть зіграти щось інше? Сучасний артист має вміти грати все. І побутову класику, і авангардну… Це обов’язково. Зараз по-іншому ніяк.
Багато артистів побоювалися приходу Мойсеєва через його наміри ввести в театрі контрактну систему оплати праці. Сьогодні артисти працюють за контрактом?
Реформи поки немає. Перехід на контракт – дуже серйозний крок. Потрібно брати за основу чийсь базис: американського чи французького театру. У США, наприклад, немає репертуарних театрів: там ти візьмеш постановку, відіграєш її три місяці, заробиш грошей і – перерва – спокійно підшукуєш іншого режисера, інший контракт чи сам щось ставиш. У нас зовсім інша структура: актори грають у виставах по 20 років… Ні, я не кажу, що це погано, навпаки, вистава тримається – театру в радість. Я не сильний у реформаторських заявах, але тут варто розуміти – що це за контракт – на роль чи на певний час або ж контракт на декілька ролей у конкретний період. Це дуже тонкі речі.
Театр імені Івана Франка користується підтримкою меценатів?
У нашому театрі немає системи меценатства, хоча, думаю, в інших державних театрах також. В Україні це не розвинено. Це раніше були фабриканти (до революції), цукрозаводчики, які підтримували театральні трупи, бо український театр завжди був і є збитковою структурою. У Москві, наприклад, така система поширена і зараз: благодійники доплачують артистам понад ставку. А в нашому театрі ти сидиш і чекаєш, коли Мінфін виділить гроші на зарплати. А зараз взагалі дивна ситуація: частина моїх грошей чомусь має піти на армію, – здавалося б, чому я маю у двадцять першому сторіччі думати про армію, – де ж ви раніше були, коли її розвалювали?
Мені ще подобається, коли нас із колегами збирає керівництво і розказує: ось ми за квартал таку суму зібрали (театральний збір), але все пішло на сплату комунальних послуг, – ось такий вихід «у нуль». Тобто я працюю на комунальні послуги театру, а свою зарплату маю чекати від Мінфіну.
Неприємним фінансовим тягарем для театру завжди була сплата 20 % ПДВ з виручки від вистав. До кінця минулого року екс–міністр культури Леонід Новохатько ніби–то обіцяв влаштувати театру «податкові канікули». Мінкульт виконав свою обіцянку?
Не знаю, потрібно в директора запитати. Він нам не розповідає про податкові канікули… Взагалі–то в театрі ніби якийсь інформаційний вакуум. Сьогодні у театрі «Київська пектораль» – театральна премія. Хтось про щось взагалі знає? Де інформація? Де гарно оформлений список номінантів? Хто претендує на премію, в яких номінаціях – ніхто нічого не знає. Номінантам деяким подзвонили вчора увечері, сказали – «Ви номінуєтесь». Це нормально? Це містечковість, якої потрібно позбавлятися. Потрібно запозичувати якісь принципи світової театральної культури.
Я пам’ятаю, як ми з батьком потрапили на генеральний прогон нью-йоркської театральної премії «Тоні» (як наша «Київська пектораль»). На прогон продавали квитки і за ними стояла черга, тому що на саму церемонію ввечері не потрапити. У квитку було вказано, що початок генерального прогону о дев’ятій ранку, є перерва, а закінчення о першій годині дня. Ви знаєте, як було написано, так усе і відбулося – ось що важливо! На прогон приїхали зірки: Лайза Мінеллі з танцювальною трупою з мюзиклу, Джефф Бріджес, інші відомі люди, які ввечері мали відкривати конверти. Реальних номінантів, звичайно, не було, але замість них сиділи статисти, котрі виходили і в реальному часі по хронометражу говорили промови, бо ж усе транслюватиметься по телевізору. А ввечері вся Америка дивилась локальну премію одного міста! Оце я розумію – рівень!
А коли тобі вночі дзвонять, що завтра ти номінуєшся, – про що тут казати? Або ще був період, коли приходили до батька в кабінет: «Богдане Сильвестровичу, позичте статуетку «Пектораль», ми Вам повернемо після церемонії, а то ми не зробили, незручно…», – про який рівень може йтися? Набридло все це, чесно кажучи.
А чия це проблема? Мінкульту?
Не знаю – Мінкульту, Управління культури чи режисерів. Я не знаю, яка буде сьогодні процедура вручення премії… Але якщо у нас по режисурі не вміють зробити церемонію – нехай візьмуть та подивляться якусь західну і просто скопіюють, щоб зробити красиво. Невже це так складно? А то як завжди: чорні завіси, сумна музика, суцільна нудьга… Хоча проблема тут навіть не в Мінкульті, а у мізках, у системі – її надзвичайно складно змінити. У нас мільйони чиновників, замів, які нічого не роблять, – навіщо їх розводити?
Як думаєте, чи вдасться щось зробити Євгену Миколайовичу?
Змінити структуру самому – нереально. Щоб її змінити – потрібно зайти зі своєю командою, повністю: від замів до охорони і прибиральниць. Мають бути свої люди, молоді, енергійні.
Євген Миколайович пропонував Вам приєднатися до команди?
Ні. Поки не кличе.
Як часто театру імені Івана Франка вдається вириватись за кордон на гастролі?
Поки сам не організуєш собі гастролі – нікуди не вирвешся. Зараз є деякі плани: ми надіслали матеріали нових спектаклів організаторам фестивалів у Туреччині, Польщі, – чекаємо на відповідь. Театр має розвиватися і ставати помітним у контексті світової спільноти. Не просто їздити двічі на рік у Севастополь, а заявляти про себе в Парижі, Нью–Йорку, Токіо, Лондоні. Я розумію, що потрібно налагоджувати контакти, а це навіть у мирний час архіскладно. Але ж театр «Современник» гастролює регулярно, то чому ми не можемо? Цим просто ніхто не займається і не хоче, бо справа клопітка. Я давно пропонував створити нову посаду в театрі і взяти людину, яка б відповідала за організацію поїздок на міжнародні фестивалі, володіла двома-трьома іноземними мовами, щоб листуватися з керівниками великих фестивалів, театрів, у які можна було б їздити за обміном. Раніше були такі обміни, коли наш театр дружив з польськими, болгарськими театрами.
Скільки нових вистав театр може поставити за сезон?
За театральний сезон ми робимо десь приблизно шість постановок. З вересня минулого року вийшли вистави: «Квітка Будяк», «Morituri te salutant», «Скляний звіринець», «Така її доля». У квітні ми випустимо «Живий труп» на великій сцені, а потім ще буде «Іонеско».
Я так розумію, скоро у театрі відбудеться прем’єра вистави Льва Толстого «Живий труп», – розкажіть нам про неї у двох словах.
Вистава вийде у кінці квітня. Режисер – Роман Мархолія, він сам з міста Севастополя. Ми давно знайомі. Він займається театром, готує чимало масових заходів. Станіслав Анатолійович вже давно з ним домовився, що він буде ставити на нашій сцені «Живий труп» Льва Толстого, але у своїй сценічній версії і редакції. Справа в тому, що у Льва Миколайовича ця п’єса в шести діях і поставити її у повному обсязі – нудьга для глядача, тож режисер закумулює п’єсу в окремих діалогах-сценах. У виставі цікава сценографія, багато пластики, різна музика: піаніно на сцені, віолончель, деякі класичні речі у записі.
Як вважаєте, театр має йти за публікою? В нашій країні це скоріше елітарне мистецтво, а за кордоном стає масовим, популярнішим.
За публікою – ні! Публіка має йти за театром. Театральне мистецтво не відповідає на запитання публіки, а ставить їх. Відповідати має вже глядач після закінчення вистави.
Нерідко Ви паралельно граєте на сцені і знімаєтесь у кіно, телешоу. Бувало, що тексти в голові змішувалися, забувалися у відповідальний момент? Як викручувалися?
Взагалі-то, я люблю такі моменти, вони провокують артиста розвивати дуже важливе вміння – імпровізувати. Різні бувають ситуації: йде вистава, а тут раз – і вилетіло слово, або партнер не з’явився на сцені… Про себе думаєш: «От зараза, де він…», а перед глядачем починаєш викручуватися, щоб приховати легкий форс-мажор. Такі моменти особливо цінні.
Є такий тип персонажів, яких Ви граєте з особливим задоволенням?
Я всі ролі люблю. У мене немає такого, що одні приємно, інші – ні. До всіх ролей потрібно ставитися як до своїх дітей: ти ж їх виношуєш, а потім випускаєш у світ, на суд глядача.
Як вважаєте, у Вас є амплуа?
Ні.
Артисту почесно його мати?
Не знаю. В старі часи все це було поширено: герой-трагік, герой-коханець, комік... Але знову ж таки, повернемося до того, що сучасний артист має бути і коміком, і трагіком, і героєм-коханцем, – ким завгодно. Однак тут в артиста має бути дуже рухливий внутрішній світ.
Скільки часу Вам потрібно, щоб увійти в роль?
Виходжу на сцену й одразу вмикаюсь. На знімальному майданчику раптово: «В кадр!» – і я миттєво там – «Так! Що робити? Що, заплакати треба?». Там не має часу на якісь розкачування, накачування. Ось ти розповідаєш анекдот, а за секунду вже плачеш. У цьому цінність артиста.
А виходите з ролі швидко?
Звичайно. Одразу. Ну а навіщо там затримуватися? Так можна і мізками поїхати. Якщо я граю Смердюкова і вішаюсь у «Братах Карамазових», – уявляєте, який би я ходив в образі? Потрібно вміти швидко входити і швидко виходити з ролі. Мабуть, у кожного артиста є якась своя таємна кнопка.
Богдан Сильвестрович примудрявся доводити себе на сцені до передінфарктного стану. Як у Вас з медичними показниками на сцені? Рівно граєте?
Тьху-тьху-тьху! Ну як рівно? Я не вмію грати рівно. Якщо у тебе справжні емоції на сцені, то тиск природно підвищується, але якщо ти педалюєш ці емоції, накачуєшся – це вже зовсім інше – клінічний стан.
Ви подобаєтесь собі на сцені, на екрані?
Ні (прим. ред. – сміється). Не знаю, мабуть не подобаюсь.
Переглядаєте відеозаписи?
Дуже рідко. Бачити себе на екрані – цікаво. Так, я подивлюсь прем’єру фільму, а так, щоб другий раз, третій, четвертий – ні.
А що Вам ближче: театр чи кіно?
Тут я, мабуть, процитую батька… Його часто про це запитували, а він завжди відповідав: «У мене дві душі й обидві болять…», – це з української класичної п’єси Івана Карпенка-Карого.
У Вас є улюблені ролі?
Всі улюблені. Абсолютно. Чим більше, тим краще.
Ви були телеведучим у «Останньому герої», брали участь у шоу «Танці з зірками» і «Побий ведучого» – зовсім різні напрями. Чим керуєтеся, погоджуючись на участь у тому чи іншому телевізійному проекті?
А я взагалі дуже рідко відмовляюсь. Можливо, я жадібний до роботи. «Перший мільйон» – чудово, танцювальне шоу – цікаво, а «Останній герой» – взагалі на відмінно: півтора місяці зйомок у Центральній Америці – ну що може бути краще?
А що Вам подобається більше: бути ведучим чи учасником?
У цьому випадку – ведучим! (прим. ред. – сміється). Мені пропонували взяти участь ще перед першим сезоном, та я відмовився... Потім подзвонили знову, коли я був на зйомках у Харкові, я їм одразу: «Ні-ні, я не беру участь», а мені – «Ти не зрозумів – ведучим!», – «А, то це вже інша справа, ну, звичайно…».
Ви часто подорожуєте?
Намагаюсь. Тим паче, коли є час…
Які країни Вам імпонують?
Ті, в яких я ще не був. Наприклад, Японія, Індія, Таїланд, як це не дивно. Бо там, мабуть, перебував уже весь колишній Радянський Союз. Кого не запитаєш – усі в Таїланді.
Заради відпочинку чи в пошуках пригод?
Відпочити, звичайно, треба, але я не фанат лежати на пляжі і гаяти час біля моря чи океану. Один тиждень ще можна, а другий – вже треба їздити, дивитись країну.
Є країни, у яких ви хотіли б залишитися?
У мене була колись думка в Америці залишитися, у Нью–Йорку. Аля я подумав: ну що я там буду робити, там своїх артистів вистачає…
Подейкують, у Вас солідна колекція предметів образотворчого мистецтва… За якими художниками полюєте?
Ну, точно не за Рубенсом і Рембрандтом! (Прим. ред. – сміється.) Є картини розпіарених українських художників, а є і менш відомих, але талановитих. У моїй колекції є роботи Анатолія Криволапа, Миколи Журавля, Владислава Шерешевського, Олександра Клименка, Зої Лерман, Дмитра Добровольського, Петра Сипняка – усіх і не пригадаю, треба якось список скласти. Мене мама захопила цим ще з дитинства. Пам’ятаю, збирав марки за трьома тематиками: «Олімпійські ігри», «Живопис», «Флора і фауна». З поштових марок я й дізнавався, що є Альбрехт Дюрер, Вінсент ван Гог. Зараз у мене багато знайомих художників. Юра Єрмоленко – чудовий художник, і мій друг.
У Вас зі старшим сином Дмитром пристрасть до музики: у грудні минулого року разом з другом Юрієм Єрмоленком Ви представляли інсталяцію з вінілових платівок…
Так, вона й досі висить у «Майамі Блюз». Мені подобається вініл. Мама зберегла для мене практично всі мої вінілові платівки ще зі шкільних років. Останні декілька років я часто привожу із-за кордону платівки, якщо знаходжу цікаві магазинчики з вінілом, також тут купую, мені друзі привозять. Музика посідає особливе місце в моєму житті.
Ви нещодавно зробили собі татуювання – профіль драматурга Мішеля де Гельдерода на вінілі. Чим він Вас так вразив?
Він справив на мене враження ще в інституті. Ми ночами збиралися, репетирували одну його п’єсу в корпусі на Хрещатику. У нього яскраві персонажі, але, загалом, він дуже похмурий драматург: Фландрія, 20–30-ті роки, дощовий Брюссель... Його теми – життя, смерть, віра, духовність, людські пороки... У нас з Юрієм Єрмоленком є мрія зробити спектакль, присвячений людським порокам – колаж з декількох п’єс.
Кого візьмете в режисери?
Ще не знаю.
Можливо, Ви самі?
Ні, поки я не знаю, що це за професія. Якісь окремі сценічні картинки у мене можуть виникати в голові: щодо яскравості, я бачу, якими мають бути костюми… Але як це все зв’язати в один сюжет?
Театр, кіно, хореографія – майже скрізь Ви себе проявили. У ролі виконавця пісень хотілося б себе спробувати?
Поки що не знаю… Боюсь здатися поганим співаком (прим. ред. – сміється). Хоча були думки, потрібно якось їх реалізувати.
Ви самі виросли за лаштунками, а як часто берете у театр своїх дітей?
Устина – вже глядачка, серйозна баришня і полюбляє дивитися, а Богдан ще за кулісами не висидить – ранувато. Зараз весняні канікули – вони в дитячих таборах. Взагалі хочеться більше часу проводити з дітьми.
Ви суворий батько? Хто дітей балує – Ви чи дружина?
Ні. Кожний балує по-своєму.
Ви б хотіли, аби молодші діти теж стали артистами?
Це має бути їхнє бажання, втручатися не буду. Кожна дитина має обрати те, до чого в неї душа лежить, і займатися цією справою.
Що приносить Вам задоволення крім цікавої роботи і сім’ї? Як відпочиваєте?
Кіно люблю дивитися. Останнім часом чорно–біле, Альфреда Хічкока. Вишукую якісь цікаві, давно забуті кінострічки: французькі, італійські, американські. Із сучасних – нещодавно подивився «Вовк з Уолл-стрит». Слухаю музику, купую вініли, влаштовую прослуховування, запрошую друзів поспілкуватися. Люблю до Юри Єрмоленка заїхати, але зараз він поза зоною досяжності – пише новий проект і вже другий місяць як випав з життя.
Головне
