№3(26)(2014)

Совість –  це духовний аудит. Він незалежний, незаангажований.
Це – представник Бога в людині.Тому духовний аудит – понад усе

Хто такий священик? Чи має він власне життя? Чого він очікує від Бога та людей?
І взагалі – чим він живе? Не секрет, що дуже часто виникають крайнощі сприйняття.
В уяві ми домальовуємо священикові сяючий німб або ж, навпаки, звинувачуємо у всіх гріхах.
На честь Великодня пропонуємо бесіду з настоятелем храму на честь Різдва Пресвятої Богородиці, головним редактором журналу «Купол» протоієреєм Олегом Мельничуком.

Отче Олеже, щоб відкрити Вас як людину, хотілося б дізнатися, чому Ви вирішили стати священиком?
Я виріс у віруючій, але не церковній сім’ї. При храмі спочатку ніс послух паламаря, потім закінчив Київську духовну академію, прийняв священство, захистив дисертацію. Питання про те, що я буду кимось іншим, навіть не виникало. Хоча нещодавно одержав ще й світську освіту. У 2013 році закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка (правознавство), бо вважаю, що церква – це невід’ємна складова суспільства. Тому в процесі державотворення церква має відігравати домінуючу роль. І церква, і держава – це інституції, що зобов’язані співпрацювати для блага людини.

Маю родину – дружину та трьох діточок – двох синів і доньку. Ще хлопчиком я мріяв збудувати храм. З Божою допомогою та допомогою добрих людей це сталося.

Храм дуже затишний. Одразу відчувається родинне тепло, є дитячий куточок. Можливо, саме цим і пояснюється та сімейна атмосфера, яка панує у храмі?
Звичайно, цей храм з самого початку замислювався як сімейний, тому що церква – це і є сім’я, а сім’я – це церква. Ми облаштували в храмі дитячий куточок, де є столик для сповивання немовлят, серветки та ігровий майданчик. Я вважаю, що сьогодні просто необхідно, щоб людина ввійшла і відчула, що вона знаходиться у сімейному храмі, де є затишок та родинна атмосфера.

Готуючись до нашої зустрічі, я дізналася з Інтернету, що Ви – ініціатор багатьох соціаль­них проектів. Як поєднуються такі сучасні формати, як клубне життя та проекти з ортодоксальністю православної церкви?
Священноначалля нашої церкви розуміє, що вона має бути соціально активною, залишаючись при цьому носієм духовності. Молоді люди підтримують наші суспільні проекти. Клубне життя – сучасна форма, в межах якої можна і потрібно проповідувати, говорити про Бога, адже богослужіння – це час, коли ми розмовляємо з Богом, а клубне життя – це наша розмова одне з одним.

Розкажіть про ваші проекти, для кого вони?
При нашому храмі створений клуб «Недільна школа», де діти набувають знання про світ, Бога, людину. Намагаємося виховати підростаюче покоління в дусі віри та усвідомлення свободи власного вибору, відповідальності за свої вчинки перед собою, Творцем, суспільством.
Ветеранський клуб «Зв’язок поколінь» об’єднує парафіян похилого віку, для них створено особ­ливі умови. Ми все робимо для того, щоб потреби ветеранів були почуті не лише 9 травня, а щомісяця, коли ми збираємося й обговорюємо ту чи іншу тему.

Крім того, ми намагаємося говорити про вічне в інформаційному просторі. Випускаємо журнал «Купол», працює сайт www.kupol.org.ua, у соціаль­ній мережі Facebook є сторінка «Купол», де також висвітлена наша діяльність. Тобто сьогодні церква намагається максимально відповідати потребам сучасного суспільства. Від нас вимагається лише бажання.

Отче, переглядаючи ваш журнал, помітила фотографії з вагітними. Ви частий гість у пологовому будинку?
Так (сміється). Особливе місце серед усіх со­ціальних проектів посідає служіння в пологовому будинку. У 2002 році вперше в Україні створили храм на честь ікони Богородиці «Помічниця в пологах» у Київському міському пологовому будинку № 1. Це місце духовно-психологічної допомоги вагітним жінкам, породіллям та персоналу. Спочатку це було моє щоденне священницьке служіння, а потім була створена Всеукраїнська благодійна організація «Мама і немовля». Його мета – запобігання ранньому соціальному сирітству, створення центрів матері й дитини. Цей проект був підтриманий державою, і сьогодні в Україні діють 16 таких центрів.

Ви поділяєте поширену сьогодні думку про падіння духовності в суспільстві?
Я сказав би по-іншому. Сучасному суспільству бракує живої віри в Бога та довіри до людини, хоча це тотожні поняття. Можливість вірити та любити – це дар від Бога, який потрібно використовувати не тільки в сім’ї, а й у соціа­льній сфері та державотворчих процесах. Адже в су­спільстві все побудовано на вірі. Криміногенна ситуація в суспільстві є наслідком дефіциту віри. Церква – це частина суспільства, віра – це відповідальність. Питання і проб­леми суспільства – це проблеми церкви.

Яке завдання церкви в цьому процесі?
По-перше – спасіння душі кожної людини. По-друге – зробити все можливе, щоб кожен громадянин, незалежно від віросповідання, бачив церкву як острів духовності, локомотив добрих справ.

Отче Олеже, сьогодні для багатьох людей церква асоціюється зі священиками, які їздять на дорогих авто і користуються предметами розкоші. Все це відвертає людей від церкви. Це проблема людей чи церкви?
Я переконаний в тому, що людина, яка хоче ходити до церкви, буде туди ходити. Незважаючи на те, на чому їздить священнослужитель чи яким телефоном він користується. Ми ходимо в храм, передусім, на зустріч з Богом!
Здебільшого все те, що має священнослужитель, подароване йому кимось з пастви, незалежно від того, автомобіль це чи мобільний телефон. (Показує свій телефон. – Ред.) Це мені подарували. Апостол Павло у своїх Посланнях каже: «Все мені дозволено, але не все корисно; все мені дозволено, але ніщо не повинне володіти мною» (1 Кор. 6.12).
Тут є один важливий момент. Що хоче бачити людина в церкві? У ній є все те, що є в миру, але в миру немає Христа. Одна людина шукає в церкві Христа, інша – вишукує щось мирське. Людина має право вибирати, вона – вільна. Універсальність церкви полягає саме в тому, що вона поєднує в собі небо і землю. Наприклад, щоб нам випустити журнал «Купол», потрібно мати гроші, а це виключно мирська справа. Немає грошей – немає журналу, а значить, немає проповіді. Ось тут і виникає питання!
Таким чином, завдання священи­ка – ­кон­верту­ва­ти матеріальні засоби в духовні. Церковнослужитель повинен знати, як правильно використовувати кожну гривню, щоб вона принесла духовну користь якомога більшій кількості людей. Тому тут кожен обирає сам.
Совість – це духовний аудит. Він незалежний, незаангажований. Це представник Бога в людині. Тому духовний аудит – понад усе. Духовний аудит унеможливлює корупцію у внутрішньому світі людини.

Тобто прихід і храм живе за принципом взаємодопомоги?
Звичайно, нам допомагають прихожани. Одна сім’я випускає закладки для підручників, інша – купує ручки для недільного дитячого клубу, парафіяни приносять речі, подарунки для центрів матері та дитини, допомагають з оплатою комунальних послуг для храму тощо. Нещодавно, наприклад, з Божою допомогою і спільними зусиллями громади, ми купили житло для самотніх мам з дітьми. Вони сироти. У них ніколи не було власного помешкання. Слава Богу, сьогодні вони у своїх домівках. Це і є справжнє життя! Адже церква – це сім’я, в якій є ті самі проблеми, що й у звичайній сім’ї.

Як Ви ставитеся до присутності священнослужителів в органах самоврядування, їх участі у виборчому процесі? Чи не суперечить це церковним канонам?
Я глибоко переконаний у тому, що церква має залишатися поза політикою, оскільки це боротьба. Боротьба за владу, за гроші. А у священика має бути одна боротьба – за душі віруючих та з власними і чужими гріхами.
Ще є таке поняття, як послух, і якщо священноначалля благословляє на послух священика бути в тих чи інших державних органах, у тому числі й політичних – це припустимо. Ці винятки прописані в рішеннях Священного Синоду. Я переконаний, що священик має бути лобіст­ом блага, адвокатом добра у всіх сферах людського буття, причому не за посадою, а по суті своїй. Священик – це взагалі не професія, а образ мислення, поведінки, спосіб життя. До священика висуваються великі вимоги, оскільки це надзвичайна відповідальність.

Наближається свято Воскресіння Господнього – найбільше свято православної церкви. Як потрібно його відзначати?
Хотілося б, щоб це найбільше свято усіх православних християн торкнулося душі кожної людини. До зустрічі Великодня християни готуються протягом Великого посту. Обмежують себе в їжі, розвагах. Долучаються до таїнств сповіді та причастя. Тобто готуються і духовно, і тілесно.
Добре було б не тільки на Пасхальну службу прийти до храму, а також розділити молитви Страсної седмиці, тому що у ці дні унікальні богослужіння, які не повторюються протягом року. Хто під час посту не підготувався до сповіді, причастя, має не­одмінно це зробити.
Христос воскрес не для того, щоб ми мали можливість освятити пасхальне приношення (ковбасу, сир, яйця, вино), а для того, щоб ми жили духовною радістю Вос­кресіння Христова.

Вітаю вас зі світлим Христовим Воскресінням, з торжеством радості і любові! Бажаю воскресіння Ваших душ для добрих справ, для вічного життя, для щастя! Бережімо життя для щастя!
Христос Воскрес!