№5(28)(2014)

Зі створенням СРСР у 1922 році Радянська Україна втрачає своє номінальне самоврядування, а законодавча й виконавча влада підпорядковується керівництву Російської комуністичної партії (більшовиків). У 1922-1923 бюджетному році в Україні вперше почали складатися районні бюджети в Катеринославській, Полтавській, Харківській, Чернігівській губерніях. Цікавою є схема фінансових органів України станом на 1 жовтня 1923 року.

У 1922-1924 роках була проведена грошова реформа. Згідно з законом від 11 жовтня 1922 року в обіг випущені банкноти номіналом у 10 карбованців – червінці, які прирівнювалися до старої золотої монети номіналом у 10 карбованців. Випуск червінців не передбачав покриття бюджетного дефіциту, а призначався лише для забезпечення господарських потреб.

З 1929 року Народний комісаріат фінансів (далі – Наркомфін) почав розробляти єдиний фінансовий план. Проте фактично уряд УРСР був лише регіональним виконавчим органом російського більшовицького уряду. При Наркомфіні створили на­уково-дослідний підрозділ – кафедру фінансознавства (1930 р.), а в 1937-му – Контрольно-ревізійне управління.

Значні зміни в економічно-фінансовому житті відбулися у зв’язку з проведенням у 1930 році податкової реформи. Було замінено 86 різних платежів і зборів лише двома – податком з обігу та податком з прибутку. На кінець 30-х років ці два податки становили 72 % бюджетних надходжень. Одночасно були введені внутрішні державні позики, які також примусово збиралися з населення. Крім того, запроваджувалися місцеві податки.

Сільськогосподарський податок, який замінив продовольчий (продподаток) часів НЕПу, на одного мешканця України був на 70 % вищий, ніж загалом у СРСР. Сума податків напередодні війни значно зросла. За підрахунками Держплану УРСР, в Україні всіх податків на душу населення в 1913 р. припадало 3,74 золотих карбованців, у 1924-1925 рр. – 7,03, а в 1940 р. – 43. Крім того, в 1913 р. податки на українських землях були на 3 % більші, ніж на інших територіях Російської імперії, а в 1924 р. – на 28 % більші, ніж на решті території СРСР.

Першого жовтня 1939 року Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про встановлення контролю за банківською си­стемою приєднаних до СРСР територій Західної України. 7 жовтня було призначено тимчасового уповноваженого Держбанку СРСР у Львові В.Л. Кошембова, який отримав завдання якнайшвидше з’ясувати стан банківських рахунків і вартість банків, домогтися відкриття й нормального функціонування банківських установ. Одне з головних завдань – перехід до використання радянської валюти.

Держбанк СРСР зобов’язав тимчасових комісарів, які здійснювали оперативне керівництво банками та їхніми відділеннями на Західній Україні, якнайшвидше включити їх до банківської системи Радянського Союзу. Згідно з поставленим завданням, до 10 грудня 1939 року необхідно було завершити створення обласних, а до 20 грудня – міських та районних відділів Держбанку. Однак процес ліквідації 414 банків та їхніх відділів, а також понад 1500 різноманітних кредитних установ затягнувся до березня 1940 року. Радянський уряд поставив завдання якнайшвидше провести обмін грошей з метою термінового витіснення з ринку польського злотого і включення Західної України до фінансової системи СРСР.

Під час Великої Вітчизняної війни частина окупованих німецькими військами українських земель влітку 1941 року ввійшла до складу створеного окупантами Рейхскомісаріату «Україна», що складався з семи генеральних округів: Волинь, Житомир, Київ, Миколаїв, Таврія, Дніпропетровськ, Чернігів. Центром цього адміністративно-територіального утворення стало м. Рівне. У цей час була здійснена спроба запровадити окупаційні грошові знаки.

Спочатку на цій території запроваджувалися так звані окупаційні марки – білети імперських кредитних кас номіналом 50 рейхспфенігів, 1, 2, 5, 20 та 50 рейхсмарок. Німці запровадили власний друк українських карбованців, які оберталися на теренах Рейхскомісаріату «Україна».

Навесні 1942 року було створено так званий Центральний емісійний банк України, який мав філії у великих містах Рейхскомісаріату. З 1 червня 1942 року в обіг ввійшли випущені ним банкноти номіналом 1, 5, 10, 20, 50, 100, 200 та 500 карбованців. Один окупаційний карбованець дорівнював 1 радянському рублю. Всі написи на лицевому боці купюр були виконані німецькою мовою. На звороті позначення номінальної вартості та застереження від підробки грошових знаків видрукувані українською мовою. У проектах карбованців рівненської емісії використано окремі національні мотиви – зображення жінки на тлі снопів, голови дівчинки з квітками тощо.

Традиції виготовлення грошових документів українського національно-визвольного руху сягають початку XX ст. Саме тоді культурно-просвітницькі та військово-спортивні організації почали створювати добровільні фонди з метою матеріальної підтримки національного руху. Добродійники отримували від них різноманітні художньо оформлені листівки, значки, марки, жетони, медалі, медальйони тощо. Ці різноманітні підтвердження доброчинної діяльності не лише пропагували діяльність національних товариств, організацій та установ, а й сприяли поширенню політичних ідей галицьких українців, їх національному пробудженню та консолідації. Після утворення легіону Українських січових стрільців (далі – УСС) – зародку майбутнього українського війська – в Галичині поширився рух на підтримку цього військового формування. Було випущено 1 млн пропагандистських наліпок та марок, які широко використовувалися стрілецькою польовою поштою. Кошти, отримані від їх реалізації, перераховувались у фонд легіону УСС. У вересні 1939 року ОУН продовжувала роботу, спрямовану на здобуття державної самостійності України. Для цього потрібні були організовані та підготовлені військові кадри. На їх вишкіл (матеріальне забезпечення, закупівлю радянської військової літератури – армійських статутів, різного роду посібників та підручників) спрямовувались зібрані серед членів ОУН внески, які сплачувалися щомісячно в розмірі 1 рубля.

30 червня 1941 року представники ОУН(б) проголосили відновлення Української самостійної соборної держави та утворили її уряд – Українське державне правління. Однак існування цього державного формування не входило в плани нацистського керівництва. Після того як члени новоствореного уряду були заарештовані у Львові й ув’язнені у фашистських концтаборах, ОУН перейшла на нелегальне становище й розпочала збройну боротьбу проти гітлерівців. Оунівське підпілля оголосило збір коштів у бойовий фонд, який мав стати матеріальною базою для формування українських національних збройних сил. Грошові документи ОУН – бофони – були надруковані в Галичині вже влітку 1941 року, а з 1943 року вони поширилися на Волині та Поліссі.

Однією з найбільш поширених і відомих є так звана волинська серія бофонів з наступними номіналами: 10, 25, 50, 100, 200, 300, 500 та 1000 карбованців, які функціонували в 12 областях України та Білорусії. Після проведення в СРСР у 1947 році грошової реформи керівництво ОУН прийняло рішення про деномінацію бофонів, яка здійснювалася шляхом перекреслення одного нуля на купюрі. Останні бофони датовані 1955-м роком, хоча вже після 1952-го­ учасники збройного підпілля користувалися ними спорадично.

У другій половині XX ст. українські грошові документи виготовлялися та розповсюджувалися поза межами України емігрантськими організаціями в країнах Західної Європи, США й Канади. Найбільш відомими були емісії, здійснені з нагоди різноманітних пам’ятних та ювілейних дат (наприклад, річниці ОУН, 1000-ліття хрещення Руси-України, церковні ювілеї тощо).

У Радянській Україні в 1946 р. Наркомфін УРСР було перейменовано в Міністерство фінансів УРСР. З метою скорочення грошової маси, випущеної під час війни, в 1947 р. була також проведена конфіскаційна грошова реформа. В постанові Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) «Про проведення грошової реформи та відміну карток на продовольчі та промислові товари» від 14 грудня 1947 р. опубліковані основні положення грошової реформи, згідно з якою 16 грудня в обіг надійшли грошові знаки номіналами:

• державні казначейські білети СРСР – 1, 3, 5 крб;
• білети Держбанку СРСР – 10, 25, 50, 100 крб.

Під час реформи готівку обмінювали у співвідношенні 10:1, а заощадження населення залежно від суми: до 3 тис. крб обмінювали 1:1, від 3 до 10 тис. – 3:2, від 10 до 100 ти. – 2:1, понад 100 тис. – 10:1, позики – 3:1. На розмінну монету реформа не поширювалася.

Одночасно з проведенням реформи була скасована карткова система постачання населення продовольчими й промисловими товарами. На картковій системі знаходилося 50 % населення за категоріями.

До І категорії входили робітники добувної та металургійної промисловості, які отримували 0,8-1,2 кг хліба на день. До ІІ категорії – всі інші робітники, які одержували по 0,5 кг хліба, а утриманці й діти до 12 років – по 0,4-0,45 кг. За звичайною нормою на одну особу видавали на місяць 1,8 кг м’яса або риби, 400 г жирів, 400 г цукру. Була введена також гранична річна норма відпуску бавовняно-паперової (6 м) і вовняної (3 м) тканини та взуття (1 пара).

Оскільки перерахунок розмірів заробітної плати не здійснювався, то це означало, що на практиці реформа значною мірою мала конфіскаційний характер. Крім того, держава вилучала в населення значні грошові засоби й примусово розповсюджувала державні позики. 31 березня 1950 року було підвищено курс карбованця відносно іноземних валют, переведено його на власну золоту базу.

Завдяки проведенню у 50-х роках податкової реформи було вдвічі зменшено податки з присадибних ділянок, що дало змогу селянам збільшити їх розміри в п’ять разів. Податок стягувався тепер тільки з землі, а з худоби і дерев був скасований.

У 1960 року прийнято Закон УРСР «Про бюджетні права Української РСР і місцевих Рад депутатів трудящих». Згідно з цим документом, місцеві бюджети визначалися як складова державного бюджету УРСР. До складу місцевих включалися бюджети областей, міст, районів, селищні та сільські бюджети. Бюджет області об’єднував обласний бюджет та бюджети районів і міст обласного підпорядкування. Бюджет району об’єднував районний бюджет, міські (міст районного підпорядкування), селищ і сіл. Бюджет міста, яке має районний поділ, та підпорядковані міській раді цього міста інші ради об’єднав міський бюджет, районні бюджети й бюджети підпорядкованих рад. Крім того, закон вперше визначив склад доходів і видатків місцевих бюджетів України, а також порядок складання, розгляду, затвердження, виконання місцевих бюджетів і складання звіту про його виконання. Суттєвим джерелом формування дохідної частини бюджету було проведення грошово-речових лотерей.

У 1961 році проведено реформу, яка зменшила всі ціни, а також заробітну плату з одночасною заміною старих грошей на нові у співвідношенні 10:1. Встановлювався золотий вміст карбованця 0,987412 г щирого золота (ціна 1 г золота дорівнювала 1 крб).

У 1971 р. було затверджено положення про Міністерство фінансів Української РСР. Відповідно до чинного адміністративного поділу України діяла структура системи Міністерства фінансів: Міністерство фінансів, обласний фінансовий відділ, міські, районні та районні в містах фінансові відділи.

Після завершення реформи розпочалося падіння курсу радянського рубля. Тоді Міністерство фінансів СРСР, намагаючись зберегти задекларований урядом і підтримуваний з ідеологічних міркувань курс рубля щодо іноземних валют, вирішило ввести низку обмежень. Зокрема, для радянських громадян, котрі виїжджали за кордон, було введено верхню межу обміну рублів на валюту. Всередині країни виникла система паралельного рубля, були запроваджені так звані чеки всесоюзного об’єднання «Внешпосылторг», які використовувалися для розрахунків у спеціально створеній мережі магазинів «Березка». Одночасно збільшувався чорний ринок торгівлі іноземними валютами. Загалом економічна ситуація в Радянському Союзі в 80-90-х роках дуже погіршилася. У 1985 р. керівництво Радянського Союзу намагалося провести деякі реформи.

Зокрема, був прийнятий Закон «Про кооперативи» (1987 р.). Це дало можливість створити мережу кооперативів і спільних підприємств. Наступним кроком стало прийняття Закону «Про державне підприємство (об’єднання) та перехід до приватизації банківської системи СРСР». Але внаслідок таких дій, з одного боку, відбувалося різке скорочення інвестицій, згортання державних програм, спад виробництва, а з другого – стрибкоподібне зростання особистих доходів громадян поза будь-яким зв’язком з виробництвом товарів і послуг. Такі диспропорції призвели до краху споживчого ринку, а політичні дії вищих органів керівництва пришвидшили закономірний занепад ще однієї імперії.

За період 1985-1990 рр. купівельна спроможність радянського рубля суттєво зменшилася. В цих умовах на ринку з’явилися розподільчі картки, талони, купони тощо. Окремі підприємства та організації розпочали випуск власних грошових замінників – бон. Збільшувалися диспропорції купівельної спроможності рубля в окремих союзних республіках.

Особливо значним було падіння курсу рубля порівняно з іноземними валютами. Нова економічна політика, проголошена як перебудова, призвела до грошових накопичень у населення, які в п’ять разів перевищили запаси матеріальних цінностей і товарних ресурсів. Це потребувало пошуку урядом виходу з такого становища й вирішення питання вилучення цих коштів у населення. Одним із таких засобів став обмін грошових знаків.

22 січня 1991 року вийшов Указ Президента СРСР та постанова Кабінету Міністрів СРСР «О прекращении приема к платежу денежных знаков Госбанка СССР достоинством 50 и 100 рублей образца 1961 года и порядке их обмена и ограничениях выдачи наличных денег со вкладов граждан». Ці та багато інших факторів економічного та неекономічного характеру вказували на закономірність тенденцій, які сприяли розпаду Радянського Союзу. Водночас в українського народу з’явився ще один шанс на відродження національної державності.

Далі буде...