Більшість підприємств в Україні спеціалізується на виробництві продукції з низькою доданою вартістю. Українські працівникі низькокваліфікованих, неефективні і невмотивовано працювати: вони багато працюють, але мало роблять. Причина української бідності -в структурі вітчизняної економіки, пише Аргумент.
Україна - одна з найбільших країн Європи по території і чисельності освіченого міського населення.
Країна № 1 по площі родючих грунтів і технічних талантів, лідер по географічній досяжності найбільших світових ринків.
Країна з дешевою електроенергією і багатими надрами, відкрита для бізнесу і в цілому досить демократична країна.
У той же час це країна з дуже бідними громадянами.
Існує багато пояснень такого стану справ. Однак політики і неосвічені люди люблять звинувачувати у всьому олігархів - як вони крадуть у людей багатства, яких могло б вистачити всім.
І дійсно, саме узурпація економічних і політичних ресурсів (екстрактивні інститутів) лежала в основі довгої історії занепаду України. Однак сьогодні ми маємо справу вже не з причинами, а з наслідками, які значно глибше простої корупції або несправедливого розподілу благ.
Щоб зрозуміти, як можна змінити ситуацію, давайте заглянемо в корінь природи бідності українців
Гіпотеза № 1: «Результати роботи українців розкрадаються»
За різними оцінками тіньовий сегмент економіки в Україні становить близько 40% ВВП, тобто близько 53 мільярдів доларів. Це ті гроші, з яких не сплачуються податки.
Сумарна податкове навантаження в Україні становить 52,2% від прибутку / доходу. Тобто в разі повної детінізації економіки, держбюджет додатково отримає близько 28 мільярдів доларів на рік.
Якщо припустити, що всі ці «детінізованние податки» були б розподілені виключно на зарплати бюджетникам - лікарям, вчителям, держслужбовцям, яких в Україні близько 3 мільйонів чоловік, і пенсіонерам, яких близько 13,4 млн - то на одну людину доведеться додаткових 141 долар в місяць. В такому випадку середній доход українського «бюджетника» теоретично став би не в 5, а тільки в 2 рази менше польського.
Не погано. Але ринок за своїми законами негайно відреагує на зростання купівельної спроможності громадян збільшенням рівня цін товарів і послуг. Засоби від збільшення цін розподіляться між зарплатами всіх працюючих в Україні, кількість яких становить 14 млн чоловік, і прибутком підприємців.
В результаті вартість життя середнього українця збільшиться мінімум удвічі, а реальне збільшення доходів населення складе близько 70 доларів на місяць - що в сумі з сьогоднішньої заробітною платою українця також не дотягне до рівня доходів навіть в Гондурасі.
Якщо ж «по справедливості», так би мовити, конфіскувати і розподілити між 42 мільйонами громадян все тіньові кошти, а не тільки несплачені податки - то додаткова сума доходів кожного українця складе всього 56 доларів на місяць.
Останній аргумент на захист версії про «обкраданні» як причини бідності населення можна було б знайти в феноменальному нерівності розподілу активів в Україні, що за даними Credit Suisse Global Wealth Databook 2015 становить рекордні для світу 91.6% (де 100% - це максимальний рівень нерівності, коли всі активи в руках однієї людини).
Що ж буде, якщо відібрати у багатих українців не лише приховану прибуток, а взагалі весь прибуток і активи, які з цих прибутків генерують? Невже тоді запанує загальний добробут?
У світі існує стійка пропорція між обсягом ВВП на душу населення і середнім річним доходом громадян - вона становить приблизно 1 до 1. Показник ВВП включає всю вартість товарів і послуг, вироблених в країні за рік, в тому числі і гроші олігархів, земельну ренту, доходи державних підприємств.
Так ось, за даними МВФ в 2015 році ВВП на душу населення в Україні становить лише 2100 доларів - очікувано менше Гондурасу. Виходячи з того, що в світі середній дохід громадянина зазвичай дорівнює ВВП на душу населення в його країні, можна грубо стверджувати, що 2100 доларів в рік - це середнє арифметичне річних доходів всіх багатих і всіх бідних українців.
Виходячи з цього, якщо гіпотетично все кілька мільйонів багатих українців будуть роздавати свої статки всім громадянам - ми отримаємо просто рівномірно бідне населення з доходом 4000 гривень на місяць.
Здавалося б - це істотне збільшення доходу пенсіонера в порівнянні з 1500 гривнями сьогодні. Однак навіть за цих умов ми лише зрівняємося з пострадянськими країнами.
Звичайно, ділитися таким абсурдним чином ніхто не стане. А здійснивши це «розкуркулення», отримаємо моментальний відтік капіталу, міжнародну ізоляцію, закриття підприємств, гіперінфляцію і обвал економіки.
Показова розкіш, яку ми бачимо на вулицях великих міст - це лише результат концентрації невеликих, в масштабах країни, станів в руках відносно невеликої кількості населення. Розподіл цих тіньових коштів між величезною масою бідних українських громадян жодним чином не змінить загального стану жебрацтва.
Ця проста арифметика розбиває будь-які заклики про розкуркулення олігархів і «роздачі національних багатств» в якості швидкого рецепта від бідності. Навіть тотальна детінізація не призведе до миттєвого значному поліпшенню рівня життя населення.
Навіть за умови створення ідеальних умов і «українського економічного дива» - наприклад, ВВП країни за прикладом Китаю і Японії буде рости не більше, ніж на 12% щорічно - в такому випадку українці зможуть розраховувати тільки на додаткових 200-300 доларів в рік.
Чому ж так?
В тему: Буде важко. Хочеш вижити - готуйся до змін
Гіпотеза № 2: «Українці мало працюють»
Це чи не сама абсурдна версія. Як випливає з діаграми кількості робочих годин в різних країнах світу, українці - один з найбільш зайнятих працею народів в світі. Незважаючи на це, зайнятість не впливає на зростання добробуту українців.
Адже мало просто багато працювати - потрібно працювати ефективно.
Гіпотеза № 3: «Українці працюють неефективно»
За цим показником українці - чи не самий відсталий народ світу.
За обсягом ВВП на одного зайнятого в економіці ми відстаємо від сусідньої Польщі втричі.
Якщо ж взяти ВВП в розрахунку на годину відпрацьованого часу, адже середня кількість робочих годин на рік і рівень зайнятості в різних країнах відрізняються - ми побачимо, що з 63-х країн, класифікованих за таким принципом, Україна займає 56-е місце, виробляючи приблизно 5 доларів вартості на годину.
Тобто, приблизно в три рази менше вартості, виробленої на годину в Польщі або в Росії, і близько 5% від вартості, виробленої за годину роботи в Швейцарії.
Але з чим це пов'язано?
Гіпотеза № 4: «в українців відсутня мотивація і професійні навички для інтенсивної та ефективної роботи»
Як показали результати всесвітнього опитування дослідницького центру Геллапа (Gallup), майже дві третини працівників у всьому світі (63%) не зацікавлені в своїй праці і відчувають незадоволення від того, чим займаються. Чверть опитаних працівників (24%) вкрай незадоволені своєю роботою, тобто відчувають себе нещасними через обрану професію, вони непродуктивні і вороже налаштовані по відношенню до роботодавця.
В сумі дві категорії - незадоволених і вкрай незадоволених працівників - складають 87% працівників світу.
В Україні тільки 10% населення задоволені своєю роботою, що навіть менше середньосвітових 13%.
За іншими дослідженнями бачимо, що серед різних факторів українці менш задоволені своєю заробітною платою.
Згідно Звіту про глобальну конкурентоспроможність Всесвітнього економічного форуму, Україна посідає 72-е місце за якістю системи вищої освіти і 88-е за якістю викладання управлінських наук серед 144 країн. За ефективністю ринку праці України займає 80-е місце.
При цьому дефіцит компетентних кадрів не стимулює українські компанії займатися освітою своїх співробітників. Україна займає лише 92-е місце за цим показником.
Виникає парадокс: компетентність українців низька, як і їх мотивація - проте українські компанії не поспішають навчати працівників і мотивувати їх до роботи.
Іншими словами, компетентність і висока мотивація працівників не впливають сьогодні на збільшення прибутку українського бізнесу.
Як таке можливе?
В тему: Україна - єдина країна в світі, яка здатна подвоїти сільгоспвиробництво, - міністр
Гіпотеза № 5: «в Україні відсутні високотехнологічні, ефективні підприємства з сучасним обладнанням, які потребують кваліфікованих, мотивованих кадрах»
В Україні панує тотальна неефективність у всіх галузях економіки.
За рівнем технологічності українська промисловість відстає на третину від середніх показників ЄС. Частка високотехнологічного експорту в загальному експорті товарів переробної промисловості в Україні становить лише 6%, в той час, як в прогресивних країнах цей показник становить 20-49% (Великобританія - 22%, Швейцарія - 26%, Франція - 25%, Республіка Корея - 26%, Малайзія - 44%, Сінгапур - 45%, Філіппіни - 49%).
Енергоефективність економіки України в десять разів нижче, ніж в розвинених країнах. Навіть в сільському господарстві України в кілька разів менш ефективна інших країн-конкуренти.
Чи не цінується людське час і знання: близько 40% зайнятих в промисловості працюють на виробництві низького технологічного рівня.
За рівнем інноваційності Україна займає 81-е місце в світі згідно зі звітом Світового економічного форуму.
За основними показниками технологічної готовності український бізнес значно відстає від розвинених країн світу. Українські підприємці не вводять автоматизованих систем управління (ERP, CRM), не застосовують міжнародних стандартів управління якістю (ISO 9000), не інвестують в наукові розробки і не вводять інновації.
Звідси і неефективність, і низький рівень доданої вартості.
Але чому український бізнес не бажає збільшувати власні доходи за рахунок модернізації підприємств?
Тому що за роки варварської економічної політики, узурпованої нуворишами держави, наш бізнес пристосувався виробляти зерно, метал, ліс-кругляк і іншу продукцію в секторах низького рівня доданої вартості, де не потрібні значні інвестиції для старту справи і значно менші ризики. Ці сектори мають природно обмежений інноваційний потенціал.
Тому нинішній український бізнес мало вимагає введення технологій. Створювати ж бізнес в нових секторах економіки у підприємців немає стимулів.
Здається, ми підійшли до глибинної причини бідності українців.
Гіпотеза № 6: «Більшість підприємств в Україні спеціалізується на виробництві продукції з низькою доданою вартістю. Причина української бідності - в структурі вітчизняної економіки »
Вітчизняна економіка виробляє недостатньо товарів, які необхідні українцям для комфортної повсякденному житті. Тому паливо, одяг, побутову техніку, автомобілі, обладнання, ліки, засоби гігієни, меблі, інформаційні продукти - все це українські громадяни переважно купують з-за кордону.
Але щоб купувати імпорт, потрібно мати валюту, отримати яку можна тільки продаючи щось за кордон на експорт.
Якщо продавати недостатньо або продавати сировинні товари з низькою доданою вартістю - не буде за що купувати імпорт. Метал, руду, транзит, зерно, м'ясо і горілку - саме це ми обмінюємо на іноземні високотехнологічні блага.
82% українського експорту формується з низькотехнологічних секторів економіки.
36% експорту - сировина.
Модернізувати ці сектори, звичайно, можна, але їх інноваційний потенціал природно обмежений. Більш того, продукція цих секторів апріорі має низьку додану вартість.
Зубожілі українці в рази більше європейців зайняті в первинному (сировинному) секторі економіки та сільському господарстві зокрема. З огляду на велику низьку технологічність вторинного / промислового сектора економіки України, а також низьку частку інноваційної діяльності в третинному секторі - стають остаточно зрозумілими справжні причини української бідності.
Висновки
Тотальна бідність українців мало залежить сьогодні від обсягу тіньової економіки, від високого рівня нерівності або від монополії олігархів на державні активи, землі і надра. Перерозподіл благ від багатих український до бідних цю ситуацію не виправить - багатих в Україні мало, а в порівнянні з світовими магнатами українські олігархи просто жебраки.
Українські трудівники низькокваліфікованих, неефективні і невмотивовано працювати: вони багато працюють, але мало роблять.
Ні освіта, ні збільшення робочого часу не допоможуть сьогодні українцям виробляти більше - тому що більшість підприємств країни є низькотехнологічних, орієнтованими на випуск сировинної продукції.
При таких умовах освічені кадри будуть невідворотно виїжджати за кордон, тому що їм просто ніде застосовувати свої знання на батьківщині.
Український бізнес пристосувався і звик до такого стану справ. Він отримує свою невелику маржу на сировинної продукції і не має стимулів до підвищення технологічності підприємств і їх переорієнтації на випуск товарів і послуг з високою доданою вартістю.
На сьогодні деякі мозкові центри України розробили цікаві варіанти бажаних, досяжних і прагматичних змін до стуктуре національної економіки.
Але що ж допоможе втілити подібний перехід?
Може, нас врятує ліквідація державних органів, які сьогодні заважають іноземним інвесторам і бізнесу вільно максимізувати свій прибуток відповідно до потреб ринку і приватними корпоративними інтересами?
Або нам необхідно переформатувати і збільшити компетентність державних органів для того, щоб вони змогли управляти стимулами для розвитку високотехнологічного бізнесу, в інтересах України?
Починати треба з іншого боку.
Щоб провести реальні реформи, замість популізму і грабежу, незалежно від того, який з підходів є більш дієвим - в інститутах влади повинні отримати ключові повноваження нові компетентні люди з новою мотивацією.
Радити нинішнім керівникам високих кабінетів слушні проекти реформ не має ніякого сенсу.
Адже перш за все необхідно зосередитися на змінах правил гри і людей, які будуть працювати за цими правилами.
