№7-8(42-43)(2015)

З 1 вересня в Україні знову підвищать тарифи на електроенергію для населення. Це буде вже друге зростання цін цього року. За 1 кВт/год платитимуть: до 100 кВт/год на місяць (у сільській місцевості до 150 кВт/год) – 45,6 коп. за кВт/год; більше 100 кВт/год – 78,9 коп.; більше 600 кВт/год на місяць – 147,9 коп. Згідно з постановою НКРЕКП від 26.02.2015 р. № 220 «Про встановлення тарифів на електроенергію, що відпускається населенню», такі тарифи діятимуть до 29 лютого 2016 року.

Надалі передбачена ще одна хвиля зростання вартості електроенергії для споживачів. Проте чи стане це порятунком для галузі, яка нині далеко не в найкращому стані? Тим паче у час, коли перед державою стоять нові виклики, пов’язані з її європейським вибором, у тому числі в енергетичній сфері.

Україна задекларувала приєднання власної енергосистеми до енергосистеми Європейського Союзу, в якій діють жорсткі вимоги до якості електроенергії. Однак, якщо в європейських країнах величина потенціалу енергозбереження дорівнює 10–20 % обсягів споживання енергоресурсів, то в нас ця цифра досягає понад 45 %. За п’ять останніх років енергоємність ВВП країни зменшилася приблизно на 18 %, але в 2,1–3,7 разу є вищою, ніж у розвинених країнах і продовжує зменшуватися внаслідок обмеження споживання електро­енергії промисловими підприємствами.

Баланс потужності енергосистеми України характеризується дефіцитом 8–9 Гвар керованих джерел реактивної потужності в розподільних мережах та регулюючих потужностей, що зумовлює нераціональне використання наявних потужностей та високий рівень втрат і унеможливлює впровадження сучасних технологічних процесів, які вимагають «цифрової» якості електричної енергії. Окрім того, через бойові дії на сході країни криза в енергетичній галузі значно поглибилася. Імпорт основних видів палива – природного газу, нафти, вугілля значно збільшився, що ставить у залежність паливно-енергетичний комплекс України (ПЕК) від іноземних держав та компаній, особливо Російської Федерації (85 % обсягу вуглеводів Україна отримує з Росії).

На сьогодні в об’єднаній енергосистемі України дефіцит електроенергії досягає 3000 МВт на добу. Крім того, вітчизняні енергогенеруючі та передавальні потужності відпрацювали свій ресурс, електричні мережі зношені більш ніж на 70 %, обладнання генеруючих компаній – до 90 %. Енергетичне устаткування використовується на межі технічних можливостей – 90 % енергоблоків ТЕС вичерпали свій розрахунковий ресурс роботи (100 тисяч годин), а 51 % перевершили прийнятий у світовій практиці граничний показник фізичної зношеності – 200 тисяч годин. На чотирьох українських АЕС (Запорізькій, Рівненській, Хмельницькій та Південноукраїнській) працює 15 енергоблоків, які виробляють половину електро­енергії в державі. Уже в 2017 році 12 з них вичерпають свій ресурс.
Такий критичний стан справ може призвести до неконтрольованої ситуації в енергетичній галузі. Однією з причин є те, що енергетичний сектор України на сьогоднішній день має напрацьовані розрізнені галузеві концепції, прогнози і плани, які розраховані на основі наявного потенціалу кожної з галузей (від атомної, електричної до відновлювальних джерел енергії. Відновлювані джерела енергії включають гідроелектростанції (великі, середні та малі), геотермальну, сонячну фотоелектричну та теплову енергію, енергії припливів, хвиль, вітру, тверду біомасу, гази з біомаси, рідкі біопалива та відновлювані муніципальні відходи). Окрім того, відсутні вкрай необхідні нормативно-розпорядчі документи, зокрема визначення єдиної одиниці розрахунку умовного палива, порядок розрахунку співвідношення споживання активної та реактивної потужності для енергоприймаючих пристроїв споживачів електричної енергії, правила недискримінаційного доступу до послуг щодо передачі електричної енергії та надання цих послуг тощо.

Ще однією серйозною проблемою є те, що в Україні відсутній достовірний енергобаланс. Енергетичні баланси за попередні роки в основному ґрунтувалися на принципі «ресурси – розподіл» на відміну від прийнятого в усьому світі підходу «первинне постачання – кінцеве споживання». Баланси не відображають загального споживання кінцевої енергії. Також в інформаційному просторі відсутня будь-яка інформація про діяльність об’єднання енергетичних підприємств «Галузевий резервно-інвестиційний фонд розвитку енергетики», створеного відповідно до наказу Міненерго України від 30.11.1999 р. № 329 на виконання Декрету Кабінету Міністрів України від 29.04.1993 р. № 41-93, як організації загальнодержавної власності, відповідальної, у тому числі, за формування енергетичних балансів. За словами голови «Укренерго» Юрія Касича, нині в Україні відсутня можливість визначити, яка саме генеруюча компанія постачає електроенергію кінцевому споживачу, оскільки система енергопостачання єдина і до неї підключена технологічна інфраструктура традиційної генерації.

Статистичні дані, якими нині оперують галузеві інституції та органи державної влади щодо попиту та пропозиції енергії в Україні, не є повними, тому деякі з них є оціночними, і робити висновки та формувати енергетичну політику держави на їх основі майже неможливо. Фрагментарність та недостовірність окремих показників, відсутність аргументованих, прогнозних висновків, неналежний стан технологічної інфраструктури (підстанцій та ліній електропередач) унеможливлює здійснення належного організаційного управління технологічною інфраструктурою як єдиними (у тому числі муніципальними й приватними) енергетичними системами.

Україна задекларувала стратегічний курс на інтеграцію до ЄС. Вимоги Євросоюзу в контексті енергозабезпечення чіткі: якщо в 2013 році частка відновлювальної енергетики в енергобалансі України становила 6 %, то до 2020 року вона повинна збільшитися до 11 %. Договір про заснування Енергетичного Співтовариства, який набрав чинності для України 01.02.2011 р., встановлює базові системні вимоги, спрямовані на забезпечення надійного функціонування та розвитку об’єднаної енергетичної системи України в сучасних умовах на основі положень нормативно-правової бази Європейського співтовариства з енергетики, зокрема директиви Європейського парламенту й Ради Європи 2003/54/ЄC щодо загальних засад функціонування внутрішнього ринку електро­енергії та постанови Європейського парламенту й Ради Європи 1228/2003/ЄC щодо умов доступу до мережі транскордонної передачі електроенергії. Мета глобальної ініціативи ООН «Стабільна енергетика для всіх» (SE4All) та ініціативи «2014–2024 роки – десятиріччя стабільної енергетики для всіх» передбачає забезпечення загальної доступності енергії, підвищення енергоефективності та розширення використання відновлювальних джерел енергії на інноваційній основі.

В опублікованій у листопаді 2010 року стратегії «Енергетика 2020», яка була підготовлена Європейською комісією до лютневого 2011 року саміту ЄС, головним завданням європейської енергетичної політики є забезпечення безперебійної фізичної доступності енергетичних продуктів та послуг на ринку за прийнятною для всіх споживачів (приватних осіб та підприємств) ціною, при одночасному сприянні більш широким соціальним та екологічним цілям ЄС. Дорожня карта Енергетичного союзу передбачає розробку заходів на 2015–2016 рр. з метою забезпечення участі споживачів у діяльності ринків за рахунок застосування механізму управління попитом на електроенергію, використання «інтелектуальних» технологій, ліквідації регульованих цін та розробки заходів щодо захисту вразливих споживачів.

Конкретні заходи Єврокомісії та Дорожня карта Енергетичного союзу на 2015–2016 рр. щодо кардинальної зміни вектору енергетичної політики в напрямку розвитку інтелектуальної електроенергетики вимагають від України затвердження цілісної багаторівневої системи керування з формуванням нового виду обладнання та технічних вимог до нього; розвитку виробництва нових типів обладнання, визначення масштабів його застосування, яке б відповідало новим принципам побудови інтелектуальної енергетичної мережі з відповідним обладнанням та системами управління.

Майбутня ідеологія розвитку енергосистеми України потребує перш за все кардинальних змін у підходах щодо планування розвитку електроенергетики та переходу до стратегічного планування з розрахунком на якісний прорив, забезпечення єдності ідеології та управління процесом з метою побудови інтелектуальної системи з адаптованою мережею («Розумні мережі» – Smart Grid), які визначені в Європі через «Платформу європейських розумних мереж електропостачання» (Smart Grid European Technology Platform).

Формування єдиної національної енергетичної політики та побудова ефективної енергетичної системи є не тільки завданням держави та центральних органів влади. Політика децентралізації, яку нині проводить уряд, повинна передбачати в першу чергу побудову інтегрованої, саморегулівної та самовідновлювальної електроенергетичної системи з мережевою топологією, яка включає в себе генеруючі джерела, магістральні та розподільчі мережі й усі види споживачів електричної енергії, управління якими здійснюється єдиною мережею інформаційно-керованих пристроїв у системі реального часу і є зрозумілою для кожного регіону, кожної громади.

Від зусиль, докладених центральними та місцевими органами влади, громадами для впровадження заходів зі створення інтелектуальних електричних мереж, які задовольнятимуть майбутнім вимогам з енерго­ефективного та економного функціонування енергосистеми за рахунок скоординованих дій усіх учасників (елементів) енергоринку (електричні мережі, електричні станції, акумулюючі пристрої, споживачі), залежатиме майбутнє реформи, ефективність функціонування економіки регіону та окремих громад, оскільки енергетична політика пов’язана з економічними, соціальними, екологічними, житловими, фіскальними, індустріальними, сільськогосподарськими й іншими питаннями.

Однією з головних умов для цього є розуміння необхідності та можливості обмеження глобального потепління і формування нової енергетичної політики держави, спрямованої до низьковуглецевих джерел енергії. З доступних нині енергоджерел найменша емісія діоксиду вуглецю протягом всього життєвого циклу (будівництво, експлуатація та зняття з експлуатації) виробляється вітровими (11 г/кВт/год) та атомними станціями (15 г/кВт/год), що втричі менше в порівнянні з фотоелементами, у 30 разів – порівняно з газом і в 50 разів – з вугіллям (700 г/кВт/год).

Вітчизняна енергетична система потребує серйозної технологічної модернізації мережі з урахуванням розвитку всіх елементів системи: генерації, передачі, розподілу, збуту, споживання та диспетчеризації. Енергетична політика не повинна розвиватися та впроваджуватися відокремлено, оскільки просування, наприклад, використання «чистої» енергії на локальному рівні, може значно вплинути на енергетичні потреби, що призведе до змін в енергопостачанні в цілому.

Очевидно, що вирішення цієї проблеми може бути тільки комплексним, із залученням усіх суб’єктів-учасників процесу генерації/транспортування/споживання електроенергії, але винятково на платформі актуалізованої, доповненої та всебічної нормативно-правової бази, яка повинна створюватися колегіально профільними та державними структурами, у тому числі із залученням структур локального рівня.