№5(16)(2013)

Час плине швидко – минуло 20 років з моменту прийняття Верховною Радою Закону «Про аудиторську діяльність в Україні». Як починалася і як розвивалася протягом усього цього часу така нова для постсоціалістичної країни, але давня для цивілізованих держав справа?
Якщо б мене запитали, з чого, власне, починався аудит в Україні, я відповів би не замислюючись – з ентузіазму. Принаймні, якщо б цей закон приймали нині, такого б не було, тому що всі ми стали прагматичнішими, у більшій мірі зорієнтованими на досягнення власних інтересів.

Зрозуміло, що з огляду на специфіку професії я й раніше знав про існування аудиту. Знав і про те, що цей вид людської діяльності, який виник ще в середині ХIХ ст. у зв’язку з поділом інтересів власників майна і тими, хто ними керував, притаманний лише ринковій економіці. Ще до розпаду СРСР довелося бувати у Московському інституті управління ім. Серго Орджонікідзе (тепер – Державний університет управління), де проходили конференції, круглі столи та навчання зарубіжних підприємців, які планували започатковувати бізнес на теренах колишнього Союзу. До речі, навчання було специфічним: повчали іноземців, як давати хабарі посадовцям, де, коли, з ким і скільки вживати алкоголю, специфіки «спілкування» з секретарками тощо. Вже тоді, у контексті розвитку системи надання консультаційних послуг, виникали питання аудиторської діяльності.
Таким чином, до України аудит прийшов, як багато усього іншого, з Росії. Точніше, з Москви, оскільки ще в 1987 році постановою Ради Міністрів СРСР була створена перша госпрозрахункова аудиторська фірма «Інаудит».
Головним її завданням була робота з підприємствами, у статутному капіталі яких був іноземний капітал, а також з різними зовнішньоекономічними організаціями. Ця фірма особливо активізувала свою діяльність на теренах колишнього Союзу вже напередодні його розпаду шляхом створення практично в усіх республіках дочірніх фірм. У результаті в Києві з’явилася своя «Інаудит-Україна», яка знову ж таки, скориставшись потребою в консультаційних послугах (саме в той час активно формувалося підприємницьке середовище) і відсутністю реальних пропозицій, активно почала формувати свої філії практично в усіх обласних центрах. А от у Тернополі 28 травня 1991 року міськвиконком зареєстрував першу в області, а можливо, і в цілій Західній Україні, аудиторську фірму ПП «Орієнтир».
Саме тоді, одночасно з формуванням підприємницьких структур, котрі планували займатися наданням аудиторських послуг, й виникла потреба об’єднання аудиторів України. Ми з перших днів відчули брак як відповідних знань, так і необхідної законодавчої бази. Звичайно, усунути ці перешкоди одноосібно було неможливо.
Ініціатором об’єднавчого процесу став керівник київської аудиторської фірми «Аналітик», кандидат юридичних наук Володимир Головач. Саме він протягом першої половини 1992 року двічі давав оголошення в газеті «Голос України», у якому пропонував аудиторам почати активне спілкування між собою з метою подальшого об’єднання. Ми з тернопільським аудитором Василем Тарасом побували тоді в Києві, і після розмови з В. Головачем почалася тісна співпраця з формування громадської організації «Спілка аудиторів України». Правда, на першому (установчому) з’їзді я не був присутній, оскільки перебував у Москві. САУ одразу ж після створення почала активну роботу. Маю на увазі і формування загальних принципів розвитку аудиторської діяльності в Україні, і необхідність існування спеціального контролюючого та представницького органу – Аудиторської палати України, і організацію навчання аудиторів у Ворзелі та Києві. У 1993 році в Тернополі з’явилося регіональне відділення САУ.

Після створення САУ виникла ідея розробки та прийняття окремого закону про аудиторську діяльність. Усі прекрасно розуміли: аудит як науку, як вид діяльності і як професію необхідно узаконити на державному рівні. Зробити це треба було насамперед для юридичної регламентації взаємовідносин між замовниками аудиту та виконавцями робіт. До речі, за основу було взято робочий проект закону «Про аудиторську діяльність», який розробив Володимир Головач. Однак, чесно кажучи, не зовсім приємно читати такі його слова: «Проект Закону я готував на підставі вивчення зарубіжного досвіду і розуміння реалій його запровадження в Україні. Само собою зрозуміло, що як таких помічників не було і бути не могло»1. Ще раз підтверджую: перший варіант законопроекту запропонував саме В. Головач, але у процесі його «доведення» до Верховної Ради довелось добряче попрацювати над текстом. Причому робота велася на голому ентузіазмі ініціативною групою, до складу якої входили й ми з Василем Тарасом. Просто згадалось, скільки розумних пропозицій та зауважень зробив тоді юрист Орест Данилевич… Не хочу (та й не зовсім пригадую зараз усі прізвища) вести мову про окремих особистостей, але відзначу, що було там багато досвідчених фахівців – економістів та юристів. На жаль, окремі з них, провівши велику роботу з «доведення» проекту закону, потім скромно відійшли від аудиторства, розчарувавшись в українських реаліях… Зате останнім часом з’явилося стільки так званих «співавторів-учасників» розробки проекту Закону «Про аудиторську діяльність в Україні», які стверджують, що саме вони, як і учасники ленінського суботника, несли ту знамениту колоду…

Крім того, у той час, коли пан В. Головач лише «…намагався роз’яснювати членам Спілки аудиторів України та іншим представникам консалтингових професій ринкової економіки підготовлений у першому варіанті законопроект»2, чимало аудиторських фірм вже надавали підприємцям реальні аудиторські та інші консультаційні послуги. А 3 вересня 1992 року рішенням вченої ради Тернопільського фінансово-економічного інституту (тепер – Тернопільський національний економічний університет) була створена перша в Україні кафедра аудиту, навчально-науковий підрозділ, який відразу ж розпочав читання усіх повноцінних курсів аудиторського циклу… Але це так… інформація для роздумів.
До речі, одночасно з доопрацюванням проекту детально обговорювалась і процедура його проходження через парламент. Логічно було б, якби про закон доповідав Володимир Пилипчук, член Президії Верховної Ради, голова комісії з економічної реформи. Проте, оскільки він належав до демократичного крила парламенту, це означало б неминучий провал законопроекту. В результаті вирішили запропонувати виступити з роз’ясненням його суті пану Білому, за основним фахом історику. Ми підготували його до відповіді на можливі провокаційні запитання. Оскільки пан Білий не був заангажованою особою, та й більшість тодішніх депутатів не знали, що таке аудит і з чим його «їдять», закон проголосували.

Не дивлячись на те що Україна першою з пострадянських республік ухвалила закон такого плану, він усе-таки був хорошим. Про це свідчить насамперед те, що діяв він більше десяти років. Після його прийняття почалася активна робота з розвитку аудиторської діяльності. У травні 1993 року відбувся II з’їзд Спілки аудиторів України, на якому й була сформована Аудиторська палата. До її складу включили й мене. До речі, тривалий час я був там єдиним представником від регіонів, решта членів АПУ – з Києва. Уже пізніше її членом став і Василь Тарас. Через 20 років я з великою приємністю згадую персональний склад першого скликання палати: Сергій Балченко і Тетяна Бернатович, Ігор Горячек, Станіслав Скрипниченко, Анатолій Кузьмінський, Віктор Єна, Олександр Жук, Ірина Каштанова, Володимир Кольга, Валерій Пархоменко, Іван Пилипенко, Василь Сопко та інші. Повірте, це були справжні професіонали, фахівці своєї справи, патріоти аудиту та молодої на той час держави.
На жаль, із самого початку робота Палати загальмувалася у зв’язку з неможливістю затвердження її статуту. Але це вже результат української ментальності – деякі особи відразу ж побачили себе головою палати. Оскільки такої посади у законі не було передбачено, то і у статуті АПУ її не існувало. Була закладена інша, дуже вже демократична норма: кожне засідання палати веде один з її членів за алфавітним порядком, тобто не голова, а головуючий. Майже півроку завжди не вистачало двох-трьох голосів для прийняття статуту.
Коли ж після довгих суперечок, здоровий глузд переміг, палата оперативно розробила й затвердила положення про порядок сертифікації та ліцензування аудиторської діяльності, а потім і постійні національні нормативи аудиту, кодекс професійної етики аудиторів України.

Час бере своє… Економічна криза зачепила не лише матеріальну сферу виробництва, але й аудиторську діяльність. Тому навряд чи в даний час можна акцентувати увагу на досягненнях. Питання в іншому: а чи були вони взагалі? Не секрет, що останніми роками в аудиті з’явились такі проблеми, як якість його результатів, порядність аудиторів. Погано, що така нова, високоінтелектуальна професія стала по суті звичайним заробітчанством.
Стосовно головних проблем, то це, зокрема, удосконалення законодавства щодо аудиторської діяльності, забезпечення самоврядності, публічність і підзвітність Аудиторської палати України та суспільний нагляд за аудиторською діяльністю.
Необхідність їх вирішення випливає не лише з українських реалій, але й із 43 Директиви Європейського Парламенту та Ради Європейського Союзу від 17 травня 2006 року. Якщо ми прагнемо у європейську спільноту, то зобов’язані прийняти й практично реалізувати усі їх пропозиції-вимоги.
У Директиві сформульовані вимоги до освіти аудиторів, порядок проведення кваліфікаційних іспитів, державної реєстрації аудиторів та аудиторських фірм. Однак головним є створення так званого суспільного нагляду в аудиті, система якого має нести відповідальність за нагляд за усією діяльністю, включаючи проведення розслідування діяльності аудиторів та аудиторських фірм і вжиття відповідних дисциплінарних заходів за його результатами.

Очевидно, що потреба в такому нагляді все ж таки є. На сьогодні подібний контроль за аудиторською діяльністю в Україні здійснює Аудиторська палата, на діяльність якої нарікають практикуючі аудитори. Власне, спілка стала своєрідним закритим клубом з аж надто великими повноваженнями: вона визначає основні пріоритети розвитку аудиту, приймає іспити, проводить сертифікацію аудиторів, розробляє нормативні, інструктивні та робочі документи, контро­лює якість аудиторських послуг тощо. Разом з тим практично діяльність самої Аудиторської палати не контролює ніхто – її склад формується з’їздом аудиторів України і змінювати його протягом п’яти років ніхто не має права. Як і, на жаль, контролювати її діяльність.
Перераховані проблеми у діючому законодавстві призвели навіть до прямого порушення статуту: АПУ (Аудиторська палата України) вже протягом декількох років не оприлюднює кошторису власної діяльності, хоч це передбачено її статутом.
Одразу ж після виходу 43 Директиви ЄС активність виявило багато як політичних сил, так і окремих бізнес-груп, бо… контролювати в Україні хочуть усі. Насамперед, ще 16 травня 2009 року Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва видав цікавий і таємний наказ за номером 92 «Про створення Ради суспільного нагляду в аудиті». Таємний тому, що ніби не пройшов необхідного в таких випадках погодження в органах юстиції, але його зміст якнайкраще характеризує напрями та ступінь «зацікавлення». При цьому, однак, виникає декілька питань. По-перше, хто уповноважував Держкомпідприємництво одноосібно вирішувати питання про створення суспільного нагляду? По-друге, виходячи з чого визначено принцип формування персонального складу Ради? У тексті наказу є чимало цікавих моментів. Насамперед, тодішній керівник Державного комітету пані Олександра Кужіль головою Ради призначила себе («Самозванців нам не треба – командувати парадом буду я»). Далі: серед установ, які мають право делегувати своїх представників у Раду суспільного нагляду, чотири – з Комітетів Верховної Ради, більше десяти – від галузевих міністерств, комітетів, фондів тощо. Мав би бути навіть представник від Київської міської державної адміністрації (чому лише від неї, а не від інших обласних центрів?). Що стосується представників науки, то наказом їх милостиво дозволено включати у склад Ради суспільного нагляду від Національної академії наук України (яка питаннями як обліку, так і аудиту взагалі не займається), Державної академії статистики, обліку та аудиту, Київського національного економічного університету та Інституту власності й свободи, який, до речі, заснований лише у 2008 році. А де ж Київський національний торговельно-економічний університет? Де Одеський державний економічний? Де, нарешті, Тернопільський національний економічний університет, який за своїм науковим потенціалом не так вже далеко й відстає від відомого КНЕУ ім. Вадима Гетьмана?
Стосовно прав та обов’язків Ради суспільного нагляду, то тут таки охоплено все те, що й охопленню не підлягає: і повний нагляд за Аудиторською палатою, і рецензування навчальних програм сертифікації аудиторів, і аналіз дисциплінарного провадження Аудиторською палатою щодо аудиторських фірм та окремих аудиторів тощо.
Добре, звичайно, що до практичної реалізації зазначеного закону не дійшло. Проте і в даний час, як виявляється, існує принаймні ще декілька інших проектів законодавчих актів щодо аудиту. Особливе занепокоєння при цьому викликає законопроект Міністерства фінансів України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо впровадження аудиторської діяльності» (реєстраційний №10285), основна ідея якого полягає не у формуванні повноцінної системи суспільного нагляду за аудитом взагалі (в тому числі і за Аудиторською палатою), а у реформуванні самої палати – перетворення її в орган суспільного нагляду. А це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці! Тривогу викликає й те, що не дивлячись на обґрунтований висновок Головного експертного управління Верховної ради про те, що законопроект потребує доопрацювання, Комітет з економічної політики на своєму засіданні 10 квітня 2012 року рекомендував прийняти законопроект Міністерства фінансів за основу. Співдоповідачем від Комітету визначено О.В. Плотнікова.
Залишається лише сподіватися на те, що здоровий глузд переможе. Щодо останнього варіанта нового законопроекту про аудиторську діяльність, який розглядали на засіданні Аудиторської палати, то він, на мій погляд, знову ж таки зроблений під конкретне замовлення, під конкретну групу осіб, під конкретні інтереси… Безумовно, це шкодитиме насамперед практикуючим аудиторам.

Але я оптиміст. Ми все-таки формуємо цивілізовану ринкову економіку. Отже, й аудиторська діяльність має бути цивілізованою.