№4(2012)

Проведення реформування – це цілісний процес, що включає програму дій для вирішення системних проблем із метою унеможливлення їхнього виникнення у майбутньому. Усі ми спостерігаємо реформування пенсійної системи, освіти, охорони здоров’я, органів виконавчої влади, проведення земельної реформи тощо. Не стала виключенням і податкова система.
Податкова політика країни має забезпечити виконання таких завдань, як встановлення оптимальних податків, що не стримуватимуть розвиток підприємництва, а також забезпечення надходження до бюджету коштів, достатніх для задоволення державних потреб.
Основним кроком у реформуванні податкової системи є прий­няття Податкового кодексу України (далі – ПКУ), мета якого – сприяння розвитку вітчизняного підприємництва та створення придатного інвестиційного клімату за рахунок спрощення податкового законодавства. Кодекс повинен бути спрямований на втілення прозорих правил ведення господарської діяльності та оподаткування. Забезпечення єдиних справедливих підходів до всіх суб’єктів податкових правовідносин повинно сприяти укріпленню партнерських відносин між громадянами, суб’єктами господарювання та державою. Прийняття ПКУ мало б призвести до збільшення надходжень до бюджетів усіх рівнів, зростання прибутків підприємств і доходів громадян. Однак сьогодні існують труднощі із втіленням на практиці деяких норм ПКУ, і поки що податкова система України характеризується передусім фіскальною спрямованістю.

Так, із прийняттям ПКУ податкова служба активізувала практику проведення позапланових документальних невиїзних перевірок. Як правило, вони призначаються на підставі отриманих актів перевірок інших платників податків, із якими співпрацював суб’єкт господарювання. При цьому, прагнучи досягти значних статистичних даних щодо нарахування грошових зобов’язань за платниками податків, відповідні служби не дотримуються прописаних у кодексі процедур проведення таких перевірок, а отримані висновки просто вражають своєю необґрунтованістю.
Відповідно до п. 79.2 ст. 79 ПКУ, документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами органу Державної податкової служби виключно на підставі рішення керівника даного органу, оформленого наказу та за умови надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки.
У ст.ст. 75 та 78 ПКУ серед підстав для призначення та проведення перевірки зазначено результати перевірок інших платників податків. Отже, акт перевірки інших платників податків є тільки підставою для призначення та проведення перевірки. Однак податковий орган, отримавши акт, що містить висновок про відсутність об’єктів оподаткування та неможливість здійснення господарських операцій, вважає, що факт недійсності правочинів по ланцюгу цього платника є доведеним відповідно до висновків акту перевірки.

Пункт 6 Розділу І Порядку оформлення результатів документальних перевірок із питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства, затверджений наказом ДПА України 22.12.2010 р. №984, визначає, що факти виявлених порушень податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, викладаються в акті документальної перевірки чітко, об’єктивно та в повній мірі, із посиланням на первинні або інші документи, які зафіксовані в бухгалтерському та податковому обліку, що підтверджують наявність зазначених фактів.
У розумінні чинного законодавства, акт перевірки інших платників податків не є первинним документом чи документом бухгалтерського або податкового обліку платника податку, який міг би підтвердити факт порушення.
Також необхідно зазначити, що метою перевірки є з’ясування, наскільки платник податків дотримується законодавства при здійсненні господарської діяльності. При цьому повинні досліджуватися, вивчатися, враховуватися первинні документи платника податків: договори, податкові накладні, реєстраційні документи, видаткові накладні, товарно-транспортні документи, акти виконаних робіт, накази, розпорядження, довіреності, оплатність операцій та інші документи, які складаються при здійсненні господарської діяльності.
На практиці все виглядає по-іншому. У найкращому разі податковий орган направляє запит про необхідність надання документів по господарських взаємовідносинах за певний період та відповідному контр­агенту. При наданні платником податків усіх первинних документів податковий орган в акті перевірки зазначає про їх наявність, однак вказує на недійсність документів, посилаючись на висновки, що містить акт перевірки контрагента. При цьому не проводиться аналіз поданих документів, не надається правова оцінка, не робляться висновки щодо правильності їх складання, а також не зазначається, чому дані документи не можуть свідчити про здійснення господарських операцій між сторонами та про досягнення кінцевого результату по укладених угодах.
Висновок про недійсність угод і визнання їх такими, що порушують публічний порядок і суперечать інтересам держави, приймається податковим органом при проведенні перевірок. Хоча, виходячи із положень ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні», державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об’єднані спеціалізовані державні податкові інспекції наділені повноваженнями подавати до судів позови до підприємств, установ, організацій і громадян про визнання угод недійсними і стягнення в дохід держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках – коштів, отриманих без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна.

Згідно зі ст. 228 Цивільного кодексу України, податковий орган повинен вказати на рішення суду або вирок по кримінальній справі, як на доказ наявності мети, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, встановлення особи чи осіб, які мали таку мету, а також обґрунтувати, де саме має місце порушення публічного порядку.
Як правило, акт перевірки інших платників податків приймається за результатами невиїзної перевірки, яка проводиться у приміщенні податкової служби. При цьому також зазначається, що місце знаходження платника податків встановити неможливо. Вважаємо, що проведення невиїзної перевірки контрагента за своєю суттю не може встановити відсутність об’єкта оподаткування, оскільки проводиться в приміщення органів ДПС і тільки на підставі наявних реєстраційних і звітних документів.
Посилання органів податкової служби на статистичні відомості щодо відсутності в іншого платника податків матеріальних ресурсів, економічно необхідних для здійснення операцій із купівлі-продажу, відсутності трудових ресурсів, основних фондів, складських приміщень, транспортних засобів, як на підставу нікчемності правочинів, є неправомірним. Оскільки при проведенні невиїзної перевірки не з’ясовується питання, яким чином виконувалися зобов’язання по договірним відносинам між сторонами, адже товариству законом надано право на укладання договорів щодо оренди складських приміщень, користування послугами з перевезень (транспортування), застосування у своїй діяльності матеріальних ресурсів, що не належать сторонам на праві власності, а використовуються на підставі права користування. Отже, висновок щодо недійсності правочинів робиться на основі припущень і неперевірених даних. При проведенні таких перевірок не досягається їх мета – встановити та виявити факти порушення податкового законодавства способами та у порядку, визначеному статтями ПКУ.
У більшості випадків перевірка проводиться без відома платників податків (на підставі наявних особових справ і статистичних документів, баз даних ДПС). Платнику податків повідомляється про необхідність підписання вже складеного акту перевірки. Таким чином бачимо, що орган, який уповноважений перевіряти дотримання податкового законодавства, сам його не додержується та порушує.
Хочеться сподіватися, що в майбутньому податкові органи не будуть спрямовані тільки на статистичні фіскальні показники, що досягаються прийняттям рішень про нарахування грошових зобов’язань по податках на підставі необґрунтованих і недоведених тверджень та припущень.