№8(19)(2013)

Україна знаходиться серед лідерів за кількістю скарг до Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд). Так, відповідно до оприлюдненого щорічного звіту про результати діяльності Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, станом на 31 грудня 2012 року в Європейському суді на розгляді перебувало 10 450 справ проти України. У 2012 році за результатами розгляду справ Європейським судом Україна посіла четверте місце за кількістю поданих скарг.

Українські юристи з цікавістю відслідковують судову практику Європейського суду та все частіше посилаються на його рішення у подібних справах. Однак, на жаль, національні суди не завжди враховують рішення Європейського суду, хоча держава й взяла на себе зобов’язання щодо вжиття додаткових заходів загального характеру, спрямованих на усунення підстав для надходження до Європейського суду аналогічних заяв проти України в майбутньому.
Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року Україна визнала обов’язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
У процесі проведення судової реформи в 2010 році правосуддя України розпочало впровадження Конвенції та рішень Європейського суду як джерела права.
Так, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» процесуальні кодекси було доповнено нормами про те, що рішення Верховного Суду України, прийня­те за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права (закону), та для всіх судів України. В таких кодексах, як Цивільний процесуальний кодекс України (п. 2 ч. 1 ст. 355), Кодекс адміністративного судочинства України (п. 2 ч. 1 ст. 237), Господарський процесуальний кодекс України (ст. 111-16), Кримінальний процесуальний кодекс України (п. 2 ч. 1 ст. 445), передбачено, що «Верховний Суд України переглядає судові рішення з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом».
23 лютого 2006 року було прийнято Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
Верховний Суд України ухвалив низку постанов Пленуму, в яких надається роз’яснення судам загальної юрисдикції про необхідність застосування Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і рішення Європейського суду як джерела права. Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» № 1 від 27.02.2009 р. визначено: «…суди повинні застосовувати Конвенцію і рішення Європейського суду як джерело права…»; у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» № 14 від 18.12.2009 р. зазначено: «…у мотивувальній частині кожного рішення… У разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду, які згідно із Законом від 23.02.06 р. № 3477-IV є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі» (www.scourt.gov.ua).
Незважаючи на вжиття державою заходів загального характеру, кількість скарг до Європейського суду не зменшується.
Виконання рішень Європейського суду з прав людини передбачено ст. 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та ст. 2 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
З огляду на природу порушень, встановлених Європейським судом, виконання відповідних рішень є об’єктивно довготривалим процесом. Рішення Європейського суду вважається виконаним після винесення Комітетом міністрів Ради Європи відповідного рішення. Таке рішення виноситься на засіданні Комітету міністрів після надання державою інформації про вжиття всіх належних заходів індивідуального та загального характеру щодо виконання відповідного рішення.
Згідно з даними Міністерства юстиції України (www.minjust.gov.ua), у 2012 році на виконання рішень Європейського суду по суті скарг з державного бюджету України було сплачено 39 002 553,75 грн.
У 2012 році серед найбільш поширених проблем, що призвели до порушення Конвенції, були, зокрема:
тривале провадження досудового слідства у кримінальних справах та тривалий розгляд справ судами;
погане поводження щодо особи, яка перебуває під контролем держави;
неефективність розслідування кримінальних справ;
недоліки законодавства та судової практики.
Порушення прав та основоположних свобод людини за статтями 3, 5, 6 Конвенції призводять також до фінансових втрат Державного бюджету України, у зв’язку з виконанням рішень Європейського суду щодо відшкодування шкоди, завданої такими діями, зокрема й судів.
Так, наразі Міністерство юстиції України визнає, що існує проблема з виплатою компенсацій, існує кредиторська заборгованість у розмірі 14,2 млн грн. Міністерство пов’язує це з тим, що в 2013 році Європейським судом прийняті рішення із значними сумами компенсації, що не могло бути враховано при бюджетному плануванні на 2013 рік.
Аналізуючи наведені проблеми, не можна не зазначити, що в більшості європейських держав рішення Європейського суду з прав людини є актами прямої дії, тому там вони доводяться до відома судів та відповідних органів, дії яких призвели до порушення, і такі заходи є достатніми для запобігання подальшим порушенням подібного характеру.
На сьогодні в Україні на законодавчому рівні за­кріп­ле­но, що рішення Європейського суду з прав людини є джерелом права, а тому саме національні суди відіграють провідну роль у запобіганні подальшим порушенням Конвенції за умови, що вони керуватимуться цим рішенням Європейського суду при розгляді справ і, як наслідок, запобігатимуть подальшим аналогічним порушенням на стадії використання національних засобів правового захисту прав осіб.